10 квітня 2023
Ця війна забрала у мене найцінніше — відчуття власної зграї.
І все, що я роблю у цій війні — я роблю виключно для того, щоб цю зграю собі повернути. Із лінії фронту, з різних міст та країн, із статусу ВПО, з депресії — звідусіль до мами у двір на шашлики.
Я дивлюсь кампейни до Великодня і плачу над кожним, бо там про «приїхати до мами додому» і «зібратись усією родиною».
Усією родиною ми не збирались з Різдва в 2022 і мою трагедію зрозуміти може лише той, хто за головну цінність в житті має власну зграю.
Ми бачимось перебіжками. Між відрядженнями, між ротаціями, між пораненнями і вихідними. Ми бачимось малими групами, передаємо подарунки і тихо плачемо кожен сам собі, тримаюсь на людях.
Моя молодша дитина не хрещена, бо хрещені не мають фізичної змоги приїхати, а іншим я не довірю його.
Моя старша дитина у кожному військовому бачить свого хрещеного, бо останній раз бачила його півроку назад або по фейстайму.
Моя мама побачила онука, коли йому було майже півроку. Моя сестра вперше в житті плаче, коли ми прощаємось, бо це не на два дні.
Коли ця війна закінчиться, я зберу свою зграю у мами в дворі і ми насмажимо найсмачніші шашлики з пивом із Пивної кружки. Так, ніби не було тієї війни і багато місяців один без одного.
А поки я реву над кожним кампейном до Великодня, наближаючись до року від дня евакуації.
16 квітня 2023
Випадково побачила фотографію дитини у Слов’янську, яку дістали з-під завалів і не змогли врятувати.
Хлопчину було 2 роки, він був вдома із батьком, поки мама вийшла в магазин. Батько досі під завалами, мати в лікарні, дитини більше немає.
6 ракет російської армії влучили у житловий сектор.
Я два дні уникала ці новини, як і будь-які схожі, пов’язані з дітьми. При всій моїй гнучкості, таке я не вивожу, а користі від моїх сліз немає.
Але стрічка в Інстаграм майорить цими фото і відео. Після першого я передивилась все.
У мене багато питань і жодної відповіді. Як жити далі мамі? Як це пережити? Як осягнути її біль? Як ці йобані солдати, зробили залп по житловому сектору? Як вони сплять? Як живуть далі? Як живуть їх родини? Сподіваюсь, погано.
Я з усіх сил намагаюсь бажати справедливості, а не смерті і в такі дні я програю. Мені хочеться зібрати всі відомі людству прокльони і подарувати їх сусідській нації, кожному жителю тієї країни. Я б хотіла, щоб біль, який прийшовся на долю цієї жінки відчувала кожна мати за порєбріком.
Я не знаю як їй допомогти. Їй точно не треба мої гроші, їй не цікаво чи співчуваю їй я. І їй не треба моя допомога. Їй потрібне її життя до війни, хоча б до цієї п’ятниці.
Я з усіх сил намагаюсь не переносити цю ситуацію на себе і здається, теж програю. З усіх сил намагаюсь обрати якомога більше синонімів, щоб не зловити блок за мову ворожнечі.
Бо єдина мова ворожнечі мого життя — 6 ракет по житловому сектору в Слов’янську. 2-річний хлопчик, який загинув у кареті швидкої допомоги.
Нехай їм буде справедливо боляче за це. Кожному.
20 квітня 2023
Війна, день 421. Квітень.
Квітне вишня у дворі будинку, де ми майже рік живемо. Квітне Горсад. Квітне все, навіть Бахмут.
Тисячі смс, сотні дзвінків, літри пролитих сліз.
Коли мене спитають заради чого, я згадаю цей момент. Де ми ідемо ввечері, говоримо про плани на літо, грає музика, поруч діти.
Коли мені скажуть, що у нас не війна, я згадаю цей момент. Де друг у формі ЗСУ, гуляє парком з моїми дітьми, бо приїхав на 2 дні, прощатись із побратимом.
Здається, я стала забувати як ми жили без війни. Очевидно, краще, якщо мозок робить вигляд, ніби того життя не було.
Головне пережити. Далі буде видно.
А поки війна, день 421.
3 травня 2023
Рік назад ми були на Кінбурні і намагались евакуюватись. Я знімала нам трошки на пам’ять і ховала. Бо точно знала, що такі відео, як останнє, стануть спогадом про теплі моменти поруч.
Хочу розказати більше про нашу евакуацію, бо це був довгий шлях і дуже красивий, дуже небезпечний і найбезпечніший з усіх, що міг бути.
Майже рік життя в евакуації, яку ми планували на 3 місяці максимум.
Дуже хочеться нарешті заснути з Дмитром на нашому зручному ліжку власної спальні.
Але поки як є, бо
Війна. День 432.
14 травня 2023
Мама — завжди приклад.
Завжди опора, завжди «ти не сама», завжди «я поруч» навіть, коли між нами сотні кілометрів, окупація, війна і тисячі обставин.
Мама завжди про теплий чай і щось смачне у шафі, про «давай тобі щось купим» чи «залишай мені дітей та іди гуляй». Мама навчила помічати дрібниці, робити подарунки просто так. Мама навчила вчитись для себе, а не для оцінок.
Моя мама ніколи не пекла мені триповерхові торти на день народження чи не завжди сиділа у першому рядку на моїх концертах. Мама не возила мене в школу на машині і не купувала останні айфони.
Мама взагалі забороняла гуляти після 21ї і казала шо за сигарети зав’яже мені губи трубочкою.
Мама постійно намагається нагодувати мене помідорами, які я 20 років не люблю і постійно бурчить на мої чорні речі.
Але завжди каже, що я гарна. Навіть, коли я в чорному і їм чіпси. Мама завжди за мене, навіть коли я зробила фігню. Мама завжди на зв’язку просто потриндіть і завжди відкладала роботу, коли у мене ставалась мігрень.
Мама стільки часу провела зі Стасєю, поки ми працювали і робили ремонт, що може претендувати на половину дитячих 🤣
Мама завжди була сильною. Незламною, хороброю, справедливою і смішною.
Мама завжди буде моїм найкращим вибором і найбільшим скарбом.
Мама завжди буде моїм прикладом материнства.
Люблю тебе, ма 🤍
18 травня 2023
Першу свою вишиванку я вдягнула на 1-ше вересня в 11 класі. Це був якраз той час, коли в школу обов’язково було прийти у вишиванці і її, звичайно, ніхто не мав.
Бабуся вишила мені її за ніч і я досі бережу ту сорочку, хоч вже давно виросла з неї 💔
Потім зі мною сталось багато вишиванок. Просто так, на день народження, на новий рік, на ювілей. Цю мені подарували на честь деокупації Херсона. Я переміряла більше десятка з думкою «як обрати одну» і одразу згадала ту першу, коли «ну куди я буду її носить».
Я їхала сьогодні Одесою і бачила сотні, якщо не тисячі людей у вишиванках і жодного питання «куди її носить»
На вулицю. На свята і на щодень. Під джинси і під плахту, під настрій обирати колір і мотив.
Мріяти про ще одну з Херсонськими мотивами, мріяти про вишиту кимось спеціально для мене, мріяти вишити колись самій.
Я сьогодні стою у вишиванці і думаю вкотре як мені пощастило народитись в Україні. Нехай не в найлегші часи, але в які гарні. Коли здається, що можливо усе, якщо докласти трошки зусиль.
Тому сьогодні одягаю святкову вишиванку і докладаю зусиль, щоб завтра купити нову. На честь перемоги.
21 травня 2023
Рік назад ми вже знали, що скоро Дмитро варитиме каву у Фрідом. Офіційно це була робота на пару місяців і Олі він сказав «як тільки буде можливість, я відпрацюю 2 тижні і повернусь додому»
Тоді я казала, що немає сенсу на пару місяців шукати роботу, ми маємо заощадження і все одно скоро додому.
В березні цього року я сиділа на літньому майданчику Фрідом і планувала пити улюблений подвійний капучіно від Дмитра влітку. І обговорювати з ним плани на літо.
Але моє життя завжди дає мені по носу, як тільки я щось спланую.
Тому сьогодні я сиджу на літньому майданчику кав’ярні і п’ю маленький капучіно на безлактозному вопше, лише уявіть. Мій капучіно зварив інший хлопець.
І не будую планів на літо. Дозволяю собі обережно мріяти про важливі речі, відправляючи Дмитру посилку фігзнакуди.
Тримайте за нас кулачки, щоб збулось. А я потім все розкажу, обіцяю 🤞🏻🤍
5 серпня 2023
Вчора ця машина врятувала життя особовому складу.
Знаєте що стоїть за цим словосполученням?
4 родини. Батьки, що чекають сина додому і не сплять ночами, бо немає звʼязку. Дружини, які моляться всіма відомими і невідомими молитвами, аби вберегти своїх воїнів. Діти, які щодня питають а коли ж приїде тато і будуть плани на відпустку разом.
Друзі, колеги, просто незнайомці в інстаграм, які пишуть «нехай би повернувся живим»
Сьогодні вранці він подзвонив з фразою «нас піз*єц як крили, але тачка врятувала, подякуй ще раз за колеса»
І я дякую. Кожного дня, кожного разу, коли є нагода або коли я сама її придумаю. Я дякую за те, що долучаєтесь до зборів і рятуєте особовий склад. Бо сьогодні це мій Дмитро 🤍
12 вересня 2023
Майже як вдома, але час визнати, що ні.
Бо вдома це виїхати в центр і взагалі Люблю кофе.
А тут це пройтись по райончику до Люблю каву.
Вдома це призначати робочі зустрічі і потеревенити з подругою, вийти на каву з сестрою в обідню перерву чи зустріти свекруху з автобусу.
А тут це під час прогулянки зайти на капучіно і випити перший капуч «як в Херсоні»
Це правда, одесити варять геть іншу каву.
Біль бути переселенцем сьогодні не такий гострий, як вчора. Писати чоловіку «тобі б сподобалось» замість пити каву вдвох сьогодні не так сумно, як вчора. Планувати зайти з мамою в її наступний приїзд не так щемить, як вчора.
Але все ще планую випити свій херсонський капуч в Люблю кофе з Дмитром. Бо скіко ж можна тієї хуйні не за планом, га.
