24 февраля
В 2014 году началась война в моем родном городе Лисичанск. Когда я потеряла связь со своей семьёй я готова была ехать и воевать. Когда ты молодой свободный и ни от чего независимый, ты не думаешь ни о смерте, ни о масштабах всего происходящего…ты просто готов ворваться в огонь… Но когда я мама, от которой зависит жизнь человека, который не то чтобы эту жизнь ещё не видел, а вовсе не понимает что происходит. Алиса смеётся, радуется, играет, живёт своей беззаботной жизнью… А у меня сердце от боли сжимается… Я боюсь закрыть глаза… Ночь будет без сна… Я не знаю какое будущее ждёт наших детей. Но я знаю, что мы сделаем все возможное, ради их жизни! Призываю всех держать связь между друг другом. Информировать по мере обстановки. Кто где, кто чем может помочь и дт. Если мы будем все вместе, мы все переживём!
6 марта
Мой город мечты… В школьные года я приезжала каждое лето на каникулы к сестре в Изюм. Мне было очень комфортно, уютно, интересно в этом городе. Я очень много была наслышана, как местные жители празднуют 9 мая, поднимаясь с факелами на гору Кремянец. И однажды мне повезло приехать и увидеть это все своими глазами. Все было на столько ярко и красиво, дух захватывало. И в 14 лет я пообещала себе, что буду тут жить. И так произошло! Здесь у меня появилась семья – муж, ребёнок и кошка. Появилось очень много друзей и знакомых. И не раз изюмский народ становился одним целым в тяжёлые для меня времена, их поддержка держала меня на плаву… А что теперь? Теперь город разрушают с каждой ночью… И с ним рушится моя душа… Мы выехали с города, но я не перестаю верить в лучшее и молить Бога, чтоб оставили в покое мой город – мечту. Я хочу вернуться… Вернуться в руины и вместе со всеми построить новый, ещё красивее город! Держись Изюм – ты заслуживаешь на лучшее!
14 марта
Тело ходит, а душа уже мертва…
Читаю посты где написано, что всю свою жизнь можно поместить в один чемодан, что материальная жизнь сейчас не главное, главное живы… Нет, не можно! Не возможно поместить в один чемодан то, что годами копил и покупал… Не возможно за собой забрать свой дом, чтобы было чувство комфорта, уюта и защищённости…
Сегодня 18 день войны…18 день уничтожения родной земли, уничтожения человеческих жизней и искалеченых судеб людей…Наша жизнь больше не будет прежней. Я никогда не забуду звонок 24 февраля в 5 утра со словами : “Вставайте, война в Харькове”. Я никогда не забуду первую волну, когда задрожали стекла от взыра моста в Осколе. Я никогда не забуду, как спали в коридоре и молили Бога, чтоб этот свист от ракеты не влетел в наше окно. Я никогда не забуду, как сидели в подвале и штукатурка сыпалась на голову. Я никогда не забуду десткие глаза, наполненные страхом…Сейчас мы уехали из города. Но я не чувствую себя в безопасности. Я вздрагиваю от каждого громкого звука, я не могу спать по ночам, тк вслушиваюсь в тишину и жду чёртов самолёт. Страшно быть беженцем. У тебя нет своего уголка, у тебя нет ничего своего. Спасибо всем добрым людям, которые помогают. Которые дают крышу над головой и горячий ужин. Но это так разрывает изнутри, вокруг все чужое и ты в чужой жизни… Сколько мы ещё будет скитаться? Жить на одном чемодане. Засыпать и просыпаться в неведанье, а что будет сегодня, а будет ли завтра? Какое будущее будет у нашего ребёнка? И что мы вообще теперь можем ей дать?…
Я устала просыпаться и трясущими руками брать телефон и делать перекличку всех кому есть возможность позвонить. Перечитывать все посты о поисках родных и близких… Видеть как рушится город. А у меня таких два города! Мой родной Лисичанск и Изюм. В Лисичанске под обстрелами находятся мои родители и брат с семьёй, тётя и её семья. В Изюме родители мужа, с которыми уже неделю нет связи. Моя душа разорвала в клочья!
23 день війні. 15 день вдалі від дома. І сьогодні я хочу поділитися своїм враженням від українського народу. Я ніколи і уявити не могла, які бувають щірі, добрі та турботливі люди, які нас вперше бачать. За 15 днів ми побували в трьох сім’ях. Всі три сім’ ї нас щіро прийняли до себе як рідних. Дали дах над головою, горячу та смачну їжу, і багато доброти та підтримки. Наша “подорож” почалася з підтримки моєї однокласниці, яка відправила нас до своіх родичів на Черкащину. Вона попіклувалася за мою родину, тоді коли її родина знаходилася під кулями в Сумської обл.. Потім я залишила свій пост про допомогу з житлом у фейсбуці в групі <<Країно моя. Україно>>. І знаєте що? Мій телефон був просто червоного коліру від дзвінків людей, які хотіли нам допомогти. Були навіть такі, що дзвонили вибачалися, що не можуть дати житло, але вони хвилюються як в нас справи. Це до сліз приємно! Друга зупинка в нас була у Тернопольскій обл. в родині чудової дівчини Катрусі. В неї є чуттєва мати, бабуся Женя й чудові три доньки. Всю дорогу дзвінки та повідомлення, де ми, та як ми. До сих пір Катруся запитує, як ми ❤️. І це перша сім’я з якою я почала балакати на рідній мові😊.
Зараз ми знаходимося в Закарпатській обл. Тут теж велика сім’ я з великими серцями! Всі щиро розділяють з нами важкі часи, окутують нас своєю турботою! Наша донечка знову почала бавитись, усміхатись та потроху говорити, і це є велике щастя! А для мене ця сім’ я світле відкриття – всі дівчатка, а їх 3 покоління, майстрині. В’яжуть, шиють, плетуть кошики, вишивають хрестиком та бісером. Подарували чудовий костюм донечці, який я ледве зняла з неї…
Цією історією я хочу сказати, що такого сплаченого народу, як українці не має! Не треба цюратися та соромитися звертатися по допомогу! Так це важко. Так дуже важко бути в чужому житті. Але завдяки таким людям, яких нам подарувала сама доля, ти починаєшь розуміти, що життя триває надалі. Треба жити, та допомогти іншим. Нехай це будуть навіть якісь маленькі справи…
Ми будемо набиратися сил, щоб після перемоги повернутися до рідного міста та з усіма почати нове життя та бодувати нове, ще гарніше місто!
Наше життя розділилося між До та ПІСЛЯ…
Як же болить у грудях… Вже немає сил на це дивитися… Хочеться кричати… Від болю, від жаху, від того, що ти не чуєшь своїх рідних! Я хочу прокинутися від ранкового дзвінка зі словами : “Війна закінчилася. Перемога за нами. Повертайтися додому”…
Кажуть всі прийняті рішення під час війни вірні… Хтось залишається вдома, бо бігти нікуди, хтось починає волонтерить, хтось йде на фронт, хтось шукає можливості покинути домівку, як можно найдалі… Коли ти дивишься війну у кіно, у новинах в тебе роботає мозок, ти думаєш як би повівся в тієї ситуації, щоб робив. Та в середині тебе починає кипіти відвага, бажання бігти допомогати… Але коли ти сам стаєшь учасником війни…коли ти власними очима бачиш, як рушиться все навколо…коли ти своїми вухами чуєшь, як летить літак а потім вибух…вся відвага просто зникає…все тіло тримтить від страху, що ти будешь наступний…все про що ти можешь думати- це згадувати молитви та молитися, щоб той літак пролетів повз. Я не знаю звідкиля люди берут мужність, та залишаються на місті, щоб перемогти ворога, щоб допомогати всім навколо, щоб повертати до життя. Але я знаю, що в них великі серця та за їх спинами стоять ангели 🙏…
Зараз ми далеко від нашого міста Ізюм, я не чую постріли та вибухи, я перестала боятися гучних звуків. Але я не перестаю плакати, бо моє серце разривається від болю, від жаху цієї проклятущої війни. Душа болить за те, що покинули місто, за те що не можу знайти можливості допомогати… Дякую богові, що він привів нас до сім’ї, яка активно приймає участь допомогати всім, кто в цьому потребує. Мені випала нагода прийняти участь у плетінні сітки. 4 дня, нитками для в’язання ми зплели велику сітку розміром 5*4 метри. Це було фізично важко. Але для мене цей труд став чимось великим, значним… Є маленькі кроки, але вони приведуть до великих перемог! 💙💛
Окрім того, що моє життя розділилося на “до” та “після”, воно ще розділилося на “день” і “ніч”. День – з самого ранку знаходиш нові сили жити далі, посміхатися, грати, любити, будувати плани на майбутнє, просто жити… І приходить ніч… І просто накриває… Спогади… Шум літака… Посмішки друзів, яких вже не чула більш місяца… Квартира – яка була місцем спокою та тиши… Прогулянок по улюбленому місту… Мамо… Наша матуся… Кожної ночі душа розривається від болю, що не вберегли. В мене навіть не має жодної фотографії разом. Я завжди відкладала на потім… Бо є час… А тепер і часу більш не має, і можливості… Одні спогади… Одна біль… Провина на все життя…
За ради її посмішки ми встаємо з ліжка кожен день, кожен день працюємо над її майбутнім…Здавалось – є де жити, є де спати, є що їсти… Нове життя… Навколо все гарне та затишне. Гуляєш, милуєшся, будуєш плани, знов мрієш… Але… Дивишся на фото і порівнюєш, а тут мав бути парк, наш Ізюмський парк, фонтан, наші улюблені, вічно голодні голуби… І знов тоска… Як же хочеться гуляти по своїм вулицям… По вже до дир затертому маршруту – вул. Пушкінська – центральна Площа – міст – посад – центральний парк – фонтан – кава – дім ………………………
95 ніч в мене без сна. Спочатку мамські ночі, серед яких постійно мрієш, коли ж вже мала буде спати всю ніч без всіх уціх 🤱 нічних подій. І тут настали ті щасливі часи. Кінець нічним годуванням, мрія про повноцінний сон вже чекає під подушкою… Але у життя свої плани… війна… Сна немов ніколи і не було… Я просто ненавиділа ніч. Я боялась заплющіти очі. Вибухи… Літак… Підвал… Зараз ми майже в безпеці, на скільки це можливо. Але все одно не має тих снів. Всі нервові клітини, які я запераю глибоко за цілий день, виходять наружу. Життя продовжується, але війна не припиняється… Сьогоднішній ранок почався з жахливих новин з мого рідного міста Лисичанськ. Я там прожила 20 років. Там залишаються дома батьків та брата з сім’єю. Вони виїхали, але те що там робиться, вбиває надію, що їм буде куди повертатись… Там дуже багато знайомих та друзів… Вже є списки загиблих, які стояли в черзі за водою…
Чому люди не виїжджають? Чому так нехтують своїм життям? Чому хто залишається, гадають, що за них ніхто не переживає, не думає, не рве на собі волосся, щоб отримати два слова “Ми живі”?
Йому везли наше відео звернення, його повинні були забрати… Не встигли… 18 липня наш тато пішов до мами…
Я проклинаю всіх хто причепен до цієї війни! Я ще ніколи не відчувала стільки ненависті до людей, я ніколи не прагнула смерті людям!
Цілий день я читаю новини! Сміх, сльози, страх, очікування, тремтіння! Ніколи таких емоцій в одночас не відчувала. Наші герої відбивають село за селом в напряму Ізюму!
Ще трохи і ми їдемо додому!
Пишу цей пост а мене трусить! Трусить за всіх наших воїнів, які зараз вигризають кожен сантиметр нашої землі! Які мстять за наших дітей, за наші розбиті життя, за всіх хто вже на небесах. Господи бережи кожного нашого захисника 🙏 щоб кожен повернувся додому цілий та здоровий з ПЕРЕМОГОЮ!
Зараз як ніколи треба молитись за кожного!!!
Розпорядок дня : підйом 8:30-9:00.
Нагодувати дитину, дістати ззаду мотузку від пропелера, завести цей самий пропелер і погнали : прибрати, наготувати їсти, викупатись, викупати дитину, випрати, приготувати щось на перекуси, залити в термоси горячу воду та чай, встигнути закинути пости та прочитати новини, зарядити повербанк, телофони та лихтарики, і паралельно слідкувати куди летять ці 🤬обані шахиди і бути готовою до спуску у підвал! І це все до 11:30 🦸♀️Як вам? Да легко! Тому що наш народ х🤬й чим залякати🖕. За 8 місяців війни ті тупоголові навчились бити по важливої інфраструктурі 👏. Але й тут вони промазали. Так, без світла важко, важко для лікарень, для тих у кого малесенькі дітлахи, у кого життя в прямому сенсі залежить від світла (апарати підтримуючи життєдіяльність). Але! Відсутність світла ніколи незламає дух, і ми не вимремо. Що ми робимо без світла? Проводимо час з дітьми за іграми, гріємось під ковдрами з коханими, розмовляємо, сміємось, будуємо плани, як ще можемо допомогти своєї країні та плани майбутнього! Ми навчилися цінувати це життя, і цього вже не відняти!
15.11.2022 я пригадала як літають ракети над головою, а потім звуки вибухів…
15:10 дзвінок від чоловіка – не виходьте гуляти, летять ракети. Зв’язок обірван… Зранку немає світла, а з ним пропадає і будь-який зв’ язок. Десь через хвилин 20 після дзвінка полетіли над будинками ракети…одна… друга… вибух…я не можу нікому подзвонити, прочитати новини. Починаю прислухатись… Пролетіла третя… Аліса злякалася звуків. І тут починається паніка. Схопила малу і побігла до сусідів. Якісь 5 хвилин і ми вже в підвалі. Паніка пройшла. Хтось виходить на вулицю і намагається впіймати зв’язок, інтернет. Починають доходити новини. Дякую нашим захисникам, бо ті ракети були ПВО 🙏. Тепер я вмію відрізнити ПВО від ворожої ракети. День був важкий.
Сьогодні світла не було 12 годин, і новини за вчорашній день і за сьогоднішній я прочла о десятій вечора. Ну що можу сказати. НАТО труси, замовчати про ракету у Польщі, це вже показник їхньої служби. Взагалі тепер не розумію накой х*р вони існують. Зато я ще більш пишаюся нашою країною! Нашими воїнами! Нашим незламним народом!
«Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися».
~Віктор Франкл~
Мій новий девіз☝️.
Після 31 ракети 23 листопада (21 збита нашими ЗСУ 🙏) я зрозуміла одну просту річ- ти або приймаєш це все, або в тебе їде дах. Треба вже навчитись жити в будь-яких умовах тут та зараз. Немає сил ні фізичних, ні моральних – краще на зиму виїжджайте за кордон. Ті хто залишається в Україні на зиму, треба бути реалістами та мати завжди план В.
Мій план В- це записка, з якою Аліса виходить гуляти зі мною, або спускаємось у підвал. Наразі в мене один страх-дитина може залишитись одна. Ні хто зараз не застрахован. Тому маємо що маємо.
В записці :
✅ Ім’я, призвище та по батькові
✅ Дата народження
✅ Серія та номер свидотства
✅ Група крові
✅ ІПП тата і номер телефону
✅ Телефон людини, якою ми довіремо свою дитину.
Страшно читати? Так, мені і писати про це страшно. Але ми залишаємось, і треба продумувати будь-які обставини.
Всім мирного неба!
