19.09.2023
Майже як вдома, але час визнати, що ні.
Бо вдома це виїхати в центр і взагалі Люблю кофе.
А тут це пройтись по райончику до Люблю каву.
Вдома це призначати робочі зустрічі і потеревенити з подругою, вийти на каву з сестрою в обідню перерву чи зустріти свекруху з автобусу.
А тут це під час прогулянки зайти на капучіно і випити перший капуч «як в Херсоні»
Це правда, одесити варять геть іншу каву.
Біль бути переселенцем сьогодні не такий гострий, як вчора. Писати чоловіку «тобі б сподобалось» замість пити каву вдвох сьогодні не так сумно, як вчора. Планувати зайти з мамою в її наступний приїзд не так щемить, як вчора.
Але все ще планую випити свій херсонський капуч в Люблю кофе з Дмитром. Бо скіко ж можна тієї хуйні не за планом, га.
10.10.2023
Я сьогодні випадково побачила кадри солених озер у Геройському. Місця, де в самий розпал ковіду, постійних страхів, бездумних цифр та ізоляції, я щодня пішки гуляла багато кілометрів лісом до цих озер.
Це було моє місце сили, усамітнення через майже повністю відсутній звʼязок та місце, де свекруха готувала найсмачніший сир і десяток пляцків, про які ви навіть не мріяли.
Це було місце недоторканої природи, місце найпахучішого лісу та єдине місце, де я могла сприймати мотоцикл. Місце, де пісок у тебе всюди 🥲
Місце, де море зустрічається з лісом.
Місце, яке я вже ніколи не зможу показати своїм дітям таким, яким його знаю я.
Бо ліс спалили, косу замінували і чим довше вона в окупації, тим менше шансів на повноцінне відновлення тих територій.
Мені до сліз боляче, що ця історія залишається лише спогадами в моєму телефоні, а не моєю щомісячною подією.
Мені до сліз боляче за сотні людей, які не повернуться додому.
У цієї історії немає кінця. Поки. Є лише два висновки: цінуйте мирне життя, яке ми маємо завдяки силам оборони України та донатьте. Бо тільки їм під силу змінити попередній абзац.
Південь хоче додому 💔🏡
11.11.2023
Рік назад мій дім звільнили і це фото стало можливим.
Через окупацію та евакуацію я не бачила маму 7 місяців, бачила сестру всього двічі і виплакала години сліз в тузі за домом.
Рік назад український прапор замайорів на містом, бо мій дім повернувся додому.
А я досі ні.
Боротьба триває. Мій дім щодня намагаються стерти з лиця землі, закидаючи авіабомбами та розстрілюючи його з танків.
Мій дім вистоїть, бо за нього стоять найхоробріші, найсильніші люди моєї країни. Він вистоїть, бо він чекає коли ми повернемося.
Щоб обійняти рідних, щоб гідно поховати полеглих, щоб випити кави на районі і нарешті показати сину його кімнату.
Ми повернемось.
А поки я, як і ви, витираю сльози зі щік та збираю себе до купи. Бо дім треба відстояти. Разом.
19.11.2023
Зізнаюсь чесно, у мене в нотатках десяток недописаних думок, які все ніяк не зійдуть в цілісну історію. І з кожним днем вони втрачають актуальність.
Довгострокові плани втрачають актуальність.
Взагалі так багато навколишнього втрачає актуальність, що я все частіше шукаю опору в собі.
І знаходжу.
Знаходжу загублені амбіції, ресурси та силу, в якій раніше не было потреби. Сьогодні живу інше життя, де мушу розраховувати тільки на себе, а отже, знаходити сили всередині.
Як і десятки тисяч жінок навколо мене.
Можливо, тому ці історії і не складаються до кінця — не на часі.
Дивлюсь на святковий фонтан зранку і не розумію звідки тут сонце. В обід розумію, що сонячній погоді завдячую молодятам у військовій формі. Їм же завдячую тихим днем навколо себе.
Нехай у них складеться їхня історія так, щоб силу всередині себе шукати не довелось.
Планую на деякий час сховатися із загальних чатів та описати свої думки. Не губіть 🙃
30.12.2023
Все чекала якогось тексту чи приводу всередині себе, щоб поділитись нами. А вчорашній день став черговим доказом, що чекати чогось в 2023 — дурний тон.
Тому ось ми. В кавʼярні, де почались наші одеські побачення на двох і «на півгодини»
В кавʼярні, де Дмитру не подобається кава, а мені подобаються передбачення.
В кавʼярні, де нам заборонили знімати, але завжди ввічливо змінюють торт Стасі.
Ось ми. Повні протиріч, як і це місце. Таким і був наш 2023.
