24 августа 2022г.
Когда я родилась, Украина уже была «первоклассницей». Я не знаю её с другими паспортами, не знаю без украинского языка в школе и не помню её такой храброй, как сейчас.
Сегодня весь мир знает, что Украина не «страна рядом с россией», а «в самом сердце Европы». Сегодня весь мир знает, что «нескорені, незламні, вільні» — это украинцы.
Сегодня на Украину смотрит этот же мир, затаив дыхание. Им страшно, они удивлены, а мы держим строй и делаем то, что должны — воюем за свой дом. Каждый на своём фронте.
Сегодня условие независимости — тысячи сыновей и дочерей, которые уже никогда не вернутся домой. Я хочу, чтобы каждый помнил цену, которую мы платим за спокойные дни и ночи.
Сегодня Украине 31. Мне через месяц 24. Я смотрю на неё, как на старшую сестру и думаю «оце пощастило».
Війна, 6 місяців. З днем народження, мила.
13 сентября 2022г.
Я припинила писати. Навіть щоденник. У коловороті подій, новин, проблем і щоденних задач я припинила жити своє життя. Почала просто жити як живеться.
Знаю, що це страшно і дуже поганий знак. Ніби стою на рідній набережній і бачу цей шторм, що є точним відображенням того, що відбувається всередині.
Нехай сьогодні почнеться новий відлік, а з ним і аскеза повернути собі себе. Війна, день 201.
16 сентября 2022г.
Я навчилась не відкладати життя на потім ще в школі. Тому з початком повномасштабного вторгнення мені не було про що шкодувати. Не було думок про вчинки, які треба переробити чи зробити терміново. Я просто продовжувала жити так, як того вимагала ситуація без зайвих думок «а якби»
Мій військовий друг каже, що вони так живуть весь час. Тут і зараз, але з мріями про майбутнє, бо саме «тут і зараз» його формує. Цивільним було б гарно цьому повчитись.
Коли ми евакуювались у травні, я була впевнена, що свій день народження буду святкувати вдома. Нині до нього 3 чи 4 дні — так і не розумію як правильно рахувати дні до важливих подій. Здається, вивожу тільки на цій філософії.
1 октября 2022г.
Нагадайте мені наступного разу загадувати відпочинок, а не лікарняний 🤣🤞🏻
За вікном жовтень, війна, відчуття абсолютного нерозуміння чому майже 5 місяців дивлюсь в дзеркала чужої квартири.
За вікном весілля, друзі, неймовірно теплі вечори.
За вікном Одеса, а хотілося б Херсон.
Очі постійно мокрі від сліз образи, а хотілося б від щастя.
За вікном минув перший день жовтня, а насправді, 220 днів війни.
Усе це за вікном. Що відбувається всередині, краще не промовляти.
26 октября 2022г.
8 місяців війни. Я спостерігаю, як час від часу психіка намагається зійти з рельсів і яких титанічних зусиль треба докладати з кожним разом, щоб цей потяг таки сунув до перемоги.
Я сумую за домом, це окремий шмат зусиль, де треба тримати себе купи, відповідаючи на питання «а ви не місцеві?»
Я сумую за мамою. Тут не буде красивого порівняння, бо вона мене читає. Просто дуже сумую за її обіймами.
Я хочу нормального життя своїм дітям. Там, де донька не каже «це сирена, ховайся» і там, де син не мусить захищати державу.
Знаю, що знайомі в ппо успішно працюють, знайомі в ссо успішно працюють, знайомі всюди: від госпітальєрів і полісменів до солдат і підполковників успішно працюють. Заради того, щоб я відчувала себе в безпеці.
Я іноді довго і гірко плачу. Бо не може такого бути, щоб тупа, нещадна, кровопролитна війна прийшла до мене додому. В часи, коли ми освоюємо Марс і вміємо лікувати СМА та онкологію.
Але, як кажуть мудрі люди:
Я не О’кей і не в порядку
Ми всі до біса не О’кей
Але тримаємось так міцно
Що їм блядь і не снилося
241 день війни. Ми більше не розгублені. Ми згуртовані, сильні і незламні. І я скоро повернусь додому у вільний Херсон, бо скільки ж можна 🙄
4 ноября 2022г.
3 листопада 23:54
В місті оголошена повітряна тривога.
Сьогодні я отримала сумку із теплими речима з дому. Це третя посилка за весь час і перший раз, коли я обревілась. Коли речі пахнуть домом, коли мама надто далеко, коли все ще війна.
Я добре пам’ятаю як в квітні ми їхали на пару тижнів, максимум до дня народження Стасі в липні. І добре пам’ятаю відчуття розбитого серця, коли на мій день народження ситуація не змінилась.
Але хочу увіковічнити відчуття незламності. Коли знаєш, що витримаєш геть усе, бо є заради чого, заради кого.
Хочу запам’ятати відчуття самотності в мільйонному місті.
Хочу закарбувати знання, що рано чи пізно війна закінчиться.
Я хочу збирати речі в Херсон, а не забирати їх звідти.
4 листопада 00:02
Війна триває вже 253 дні.
9 декабря 2022г.
Пам’ятаю, що 24-го лютого до 8-ї ранку я подзвонила і написала всім, за чиє життя переживала. В 7:30 в чат з колегами Катя написала «кошмар тотальний», Маша зі своєю фірмовою крапкою відповіла «треба триматись» і ми почали стандартну перекличку того дня «їхати чи лишатись шо робити де стріляє»
Мої 11 друзів Оушена, яких подарувала війна. Ми пройшли окупацію Херсона і Мелітополя, евакуацію з Харкова і Києва, волонтерство, розклади таро і сто розпачей в день. Ми їбашили втричі більше, щоб тримати економіку, брали творчі відпустки, я встигла народити, Іра встигла заручитись. Кіпр, Польща, Німеччина, Іспанія. Чоловіки в ЗСУ, брати і друзі в ЗСУ. ТРО, госпітальєри, СБУ і ще пару підрозділів.
Це все про моїх 11 друзів.
Про людей, що радять джинси, в яких жопка гарно виглядає і знаходять човен та генератор за півдня. Кожен з них мій особистий герой, у якого я вчуся і ніжно люблю.
Ця війна продовжує забирати у мене найцінніше — людей. І поки весь світ вчиться не привязуватись, я знаходжу другу родину.
Ця війна постійно мені нагадує про те, що поки ми є один в одного — нас не зламати. Русні пизда, якщо пам’ятаєте чим скінчилась трилогія 🤫
17 декабря 2022г.
Коли мені дуже сумно, я дивлюсь на фото, яке Маша зробила в липні.
Воно пахне мені селом, свіжим сіном і заходом сонця, який ми зустрічаємо на мотоциклі по дорозі з моря.
Воно пахне мені маминими трояндами, теплим чаєм на подвір’ї і махровим халатом, в кишені якого завжди є цукерка.
Воно пахне мені мирним життям.
Останні два тижні я багато плачу, усвідомлюючи скільки людей у мене забрала ця війна. Друзі, однокласники, однокурсники, сусіди і колеги. Комусь я щодня відправляла мєми, комусь відповідала лише «по ділу», комусь наливала пива вдома. Надто багато загиблих на одну мене, хлопці і дівчата. Надто багато поранених, зневірених і всі мої.
На 10-й місяць війни я точно знаю, що наші сусіди заплатять за все. За кожного мого знайомого і незнайомого. За кожну дитину, батька і мати. За кожного, хто більше не повернеться додому і за кожного, хто повернеться, також заплатять.
Я точно знаю, що сусіди ще довгі століття будуть вигнанцями, що мої діти і онуки будуть знати чому не можна з ними брататися. Я точно знаю багато речей.
Єдине, чого не знає навіть пан Буданов — скільки нам ще триматись, бо доведеться таки протриматись до кінця.
Війна — не спринт, не марафон. Бо і там, і там ти знаєш коли фінал. Немає аналогій війні, але дещо я таки знала ще в квітні. Спочатку ти їбашиш скільки можеш, а потім скільки треба.
Війна, 297 днів. Їбашим.
31 декабря 2022г.
2022 був піздєцовим, давайте чесно.
Це був рік, що довів безтолковість приказки «як зустрінеш, так і проведеш», бо зустрічала я його з максимальною кількістю надій, безмежно щасливою і вагітною.
Це був рік загублених мрій, нових надій і надзусиль, щоб життя мало сенс.
Це був рік сина. Нового досвіду, спокійної вагітності, не дивлячись на перешкоди і нової людини в родині.
Це був рік волонтерства, коли від шила в жопі нарулились десятки тон гуманітарної допомоги Херсонщині, десяток посилок на фронт і три генератори, на які ми зібрали, завдяки вам.
Це був рік жахливих новин з фронту, жахливих новин з полону, жахливих новин з тилу. Рік гарних новин з усіх тих самих локацій. Рік, коли не знаєш чи подзвонять тобі, бо звільнили населений пункт, чи з проханням допомоги пораненому.
Це був рік моїх сліз, депресії, мігреней, «я вже не можу» і безкінечного «добре, давайте шось робить»
Це був рік, коли я завжди «шось робила» і цю звичку заберу з собою в 2023. Заберу з собою найкращих людей. Заберу наснагу і вміння докладати надзусиль, щоб вийшло те, чого бажаю.
Забираю навичку бажати. Попри всі обставини 🤞🏻
І ви таке забирайте, бо навіть піздєцовий рік мав справжні дива ❤️
21 января 2023г.
Вчора я поховала друга.
Гарну людину, надто молоду, щоб загинути. Надто сміливу, щоб зберегти життя.
Про таких кажуть «герої не вмирають», але я бачила його труну. Про таких кажуть «навіки в строю» і обіцяють пам’ятати все життя — це правда.
Це не перший знайомий солдат, що загинув на війні, Андрій став 19-м в моєму списку полеглих. Але це перший, військовий, якого я знала з дитячого садка. Я знаю як він любив бурячок на обід в їдальні, як галімо писав твори і вічно калякав функції на алгебрі, знаю як гарно малював і з ким цілувався в шкільних коридорах. Я бачила щасливі очі бакалавра і перше водійське посвідчення. Я обирала квіти, з якими він покликав її під вінець і обирала квіти, які вона принесе йому на могилу.
Він був другом, про якого хочеться усім розповідати і я розповідала при нагоді. Був другом, про якого я буду розповідати дітям, згадуючи шалену юність. Він був людиною, яку я буду завжди ставити у приклад собі.
Андрій просив всього 2 речі: ніколи не публікувати спільних фото зі скорботними текстами і завжди ставити свічки за його упокій та його побратимів, якщо він загине. Так ось, це перший і останній текст про друга, за яким я буду вічно сумувати і плакати при нагоді. А ті 26 свічок за упокій я теж буду завжди пам’ятати і при нагоді ставити.
Я буду завжди пам’ятати сльози його мами і нареченої, розмови з його батьком та ту саму п’янку влітку, на яку не зберемось.
Війна забирає найцінніше: найсміливіших дітей моєї країни, моїх друзів, наше спільне майбутнє.
І якщо хтось досі думає, що це можна забути і пробачити, відмолити і жити далі — є погані новини. Вам і вашим нащадкам жити вигнанцями у всьому світі ще дуже довго. За кожного героя, якому я ставлю свічки за упокій і за здоров’я.
28 января 2023г.
Я довго не могла збагнути в чому феномен мого свідомого уникнення своїх соцмереж, але вчора відкрила за звичкою спогади і зрозуміла.
Не хочеться пам’ятати ці дні. Страшні, сумні, сварливі. Хочеться лише про хороше. Бо мозок — ще той хитрун, він забуває усе, що пішло шкереберть, аби лишалось лиш те, що підтримує.
А це все мене не підтримує. Мені іноді здається, що тримаюсь я лиш за плече поруч. Синусоїди подій і відчуттів стали звичними. Лежиш щаслива у ліжку і думаєш «ну скоро піздєц» або з піздєцом стоїш, а на думці «та мине». І все минає. Більше не приписую ніякі синдроми, не шукаю ліків. Я просто адаптуюсь, як і кожен в тилу.
Хочеться багато розказати про взаємодію тилу і фронту, про тих, хто не втомився і тих, хто ниє. Хочеться розказати про командну роботу над приємними речима та покараннями винних. Хочеться запам’ятати це. Але воно так міцно плететься із розпачем від несправедливості, що і не запам’ятовується.
Тож я тримаюсь. Як і всі. За плече поруч, за думку «все мине», за фразу «вони добиваються деморалізації».
Неможливо деморалізувати тих, хто стоїть за правду, за свої родини, за свій дім і Батьківщину.
Неможливо перемогти націю, що захищає найрідніше.
Війна, день 338. Стоїмо, тримаємось, захищаємось, контрнаступаємо.
24 февраля 2023г.
В день роковин війни я дуже спокійна, бо це не тільки роковини війни. Це річниця незламності і запеклої боротьби за право бути вільними і жити під українським прапором.
У мене немає флешбеків, бо війна застала мене не в Одесі. Я прокинулась в Херсоні в батьківському домі від дзвінка о 5й ранку і вже точно знала який у нас план. Розбудила чоловіка, прийшла до мами і головне — не чіпала Стасю. Тоді її сон став головним якорем спокою. Поки вона спить — все добре. Поки з моїми дітьми все добре — впораємось.
Я пам’ятаю той день похвилинно.
Тут ми купуємо маленьку пачку памперсів о 5:30 і чомусь більше нічого. Тут вирішуємо, що точно лишаємось на місці і я кажу шо пішла мити голову поки є така можливість🤣
Тут ми збираємось великою родиною в одному будинку, а вже через пару годин я чую «БЕГОМ БЛЯТЬ В ПОДВАЛ»
Ви навіть не уявляєте якими спритними стають вагітні жінки з дітьми на руках, коли лунає слово «бегом» і «подвал», прикрашені характерним «блять», а за вікном прильот в парі сотень метрів.
Я відкрила більше 40 повідомлень в той день, вперше побачила повідомлення про те, як сестра дозволила відстежувати її локацію і довірила своє життя ЗСУ.
Це не тільки річниця війни, це роковини. Роковини сліз, відчаю і безкінечної сміливості.
І я хотіла б сказати, що усе позаду, але це не так. 24 лютого я переживала, що не поїла в МакДональдс і не випила кави. Каву сьогодні випила, а потім повернулась до справ, як і рік назад.
У кожного свій фронт. Тож є час згадати цей день рік назад, а потім повернутись єбашити. Перемогу не дарують, її виборюють.
9 марта 2023г.
Жінки моєї родини ніколи не були «окрасою чоловіка»
Вони були гордістю, надійним тилом і плечем, партнером, а іноді — самостійною одиницею без чоловіка, але з його обов’язками.
Це сформувало мене сьогоднішню. Вільну, рішучу, сміливу і сильну. Самодостатню.
Жінки мого оточення, втім, різні. І останній рік повномасштабного вторгнення лиш підсвітив, що жінка сильна у будь-якому втіленні.
Хтось пішов на фронт. З бойовим досвідом, без нього, з навичками такмеду або просто з бажанням шось робить.
Хтось рятував дітей, батьків, котів і лиш потім себе. В укриттях, за кермом машини, в невідомих містах і країнах.
Хтось опанував волонтерство. Та всі ми, але хтось став справжнім профі. Жінки ганяли тачки, буси, спецтранспорт. Купували броню, форму, турнікети і дрони. Розвантажувати і завантажували сотні кілограм гуманітарки, ігноруючи грижі та діастаз після пологів. Моя подруга така профі в тому, що вже всі мої солдати в оточенні знають «якщо немає ніде, Бенілка знає де є» і це стосується абсолютно всього.
Хтось плете сітки, хтось готує окопні свічки, Асоціацію родин захисників Азовсталі очолює жінка, хтось виборює чоловіків із полону, хтось їх терпляче чекає.
Хтось починає життя з 0 після розлучення, хтось починає його після одруження, хтось вчиться жити без найближчих воїнів, хтось вчиться жити разом з ними.
Хтось вагітніє і народжує, хтось ставить життя на паузу, хтось лише починає його жити.
Хтось має в собі сили говорити, хтось — лише мовчати.
Цей рік про виключну силу жінки, яка все ще виборює право на рівність, але не зупиняється. Ні після першої поразки, ні після тисячної.
Це життя про жіночу силу, якій немає кінця і краю.
Нехай так буде завжди.
