31.03.2024
У річницю деокупації Київщини хочу згадати про кросівочки.
⠀
Я працювала журналісткою і знімала деокуповані містечка і села. Бачила ексгумацію могил і розмародерені хати, з яких росіяни виносили побутову техніку, прикраси, олію, каву…
Памʼятаю, як італійська журналістка не могла записати монолог на камеру в Макарові, бо щоразу зривалася на сльози. Памʼятаю, як мій оператор відвертався, щоб витерти очі і дуже соромився, що не може «триматись професійно».
⠀
Памʼятаю, як ми слухали години злитих перехоплених розмов. Одна з них досі не йде мені з голови. У ній окупант дзвонив з Київщини своїй дружині. І питав, який розмір ноги у їхньої доньки, бо він знайшов в Ірпені хороші дитячі брендовані кросівки і «может софочка будєт носіть в школу». Софочці розмір підходив, дружина дуже зраділа.
⠀
Вони говорили про взуття ірпінськоі дитини. Що стало з домом цієї дитини, в якому шастали рускі, чи вижили її батьки і вона сама? Ми не знаємо.
⠀
Після цього я не раз чула, що росія – це не путін. Що росіяни не підтримують режим (це в останньому інтервʼю казав Макрон). Що рускі – заручники диктатури… Щоразу, чуючи це, я думаю, шо десь далеко в якійсь пєрмі чи уфі є софочка. І ця софочка просто зараз ходить до школи у кросівках української дитини. Вона, звісно, не путін. Але залишає по собі криваві сліди.
