Приведу доволі прості та примітивні приклади, бо люди влаштовані плюс-мінус однаково. У дитинстві я хотіла ляльку, як в подруги. Щоб і голова була кучерявою, і сукня з зеленою кишенькою, і ноги лискучі. У сьомому класі марила курткою жаткою в’їдливого блакитного кольору. У половини класу така була, а в мене – ні. В одинадцятому жадала зустрічатися з хлопцем, як наша зарозуміла староста… Варто було одному записатися в музичну школу, як відразу всі Каті та Тані виявляли бажання мати бандуру, скрипку й баян. Ми скопом ходили на макраме та на гурток з хореографії. Тьотя Клава в терміновому порядку влаштовувала ремонт, бо сусідка несла під пахвою нові шпалери. Ні для кого не секрет, що коли ночуєш з чоловіком у готелі, а в сусідньому номері затіяли інтим, то хоч-не-хоч починаєш і собі це нехитре діло. Наведені вище приклади – недалекі та вузькі, а от коли руки сверблять грати у «войнушку», бо десь там чолов’яга другий рік поспіль розважається балістичними ракетами – це вже зовсім інша справа.

Я була в Ізраїлі у 2013 році. Саме в той період, коли Київ накрило нечуваним снігом, а на землі обітованій святкували Песах та буяла весна. Мене вразило все: великі та маленькі міста, заквітчані вулиці, веселі кучеряві діти. Єрусалим, Тель-Авів, Ашкелон, Рішон-ле-Ціон. Країна у той період, втім, як і у всі часи, перебувала в стані війни. На перший погляд, вона була невідчутною. Просто до неї готувалися щохвилини. В армії служили без винятку хлопці й дівчата. У кожній квартирі – бомбосховище. У кожному серці – готовність віддати душу за порятунок батьківщини. Те, що Ізраїль переживає сьогодні, нагадує пекло, яке не могли собі уявити біблійські автори разом взяті. А все тому, що комусь захотілося такої ж оселі, моря, землі…

Людина сама по собі – створіння безневинне. Людина в натовпі втрачає індивідуальність та власні думки. Людина в натовпі зі зброєю – некерований дикий звір.

Філософствувати можна довго, а ще згадувати ефект метелика або теорію доміно. Варто було одній країні стати соціалістичною, як відразу й інші захотіли приміряти на себе той лапсердак. Так і з війною. Адже, коли один вже півтора року розмахує шаблею, безкарно кладе у домовини цілими сім’ями, а йому за це нічого, то чому б і мені не помахати. Коли один збирає орду й з гордо піднятою головою веде її до Дніпра, то чому б іншим, озброєним шуруповертами, не збігати до Середземного моря. За це хіба що пожурять, ну може, поставлять у куток, але то пусте, дрібниці. От тільки куток може бути різним. Існує й глухий кут, з якого нема вороття…