9 березня
At night she sleeps and I just stare at the wall listening to the sound of her breathing.
It’s been 12 days since we left home and I have no guilt for being safe any more.
No shame for having a warm bed and food.
I came to terms with the fact that there’s no right way to treat this situation.
This is WAR.
We make the decisions that are impossible to make.
We act like we never thought we could.
We leave the people we love and they let us go.
My heart breaks for all who left and for all who stayed.
For mothers rocking their babies to sleep in cold voults, for fathers saying goodbyes at railway stations, for all who have lost someone.
We need to stay strong and take care of ourselves to be able to take care of those who depend on us.
We may be separated, but not divided.
We’re UKRAINIANS
12 березня
Евакуація це важко.
Це сумно.
І незручно.
Ніхто не хоче лишати свою домівку, коханих і звички.
Що як я поїду і нічого не станеться? Просто безпричинно просиджу два місяці десь у скруті серед чужих людей, сумуючи за домом, сім’єю, каструлями.
Цілком може бути.
Але це найкращий сценарій.
Уявіть, як ви залишитеся, і щось погане станеться. Дуже погане. Таке, про що думати не хочеться.
І пощастить, якщо це станеться моментально.
Так, я саме це маю на увазі.
А якщо ні?
І все, це вже не просто справа вашої особистої безпеки.
Тепер потрібна команда рятувальників вас рятувати, лікарі і медикаменти для операції, післяопераційний нагляд сестер чи родичів.
Вітаю, тепер ви тягар, і забираєте ресурси у армії.
Це реалії війни.
Людей евакуюють не тільки заради їх безпеки.
Якщо в якийсь момент буде прийняте рішення відбити місто і відправити окупантів слідом за русскім воєнним корабльом, то останнє за що треба хвилюватися армії, це що цивільних візьмуть у полон і використають як живий щит.
Пощадіть мене борці за рівноправ’я, але жінки з дітьми і літні люди зазвичай такі собі бігуни.
Ви евакуююєтеся не тільки для себе, а для всієї країни.
Так що якщо маєте можливість пересидіти десь в безпеці поза оточеним містом, їдьте.
Навіть якщо вам від того соромно чи сумно, це нормальні почуття.
Не слухайте нотацій про синдром втікача і про те, що люди в регіонах, де немає активних бойових дій ненавидять переселенців.
Побути трошки у скруті краще, ніж побути трошки мертвим.
Робіть, що можете і все буде Україна.
13 квітня
Ukrainians have a tradition of buying things for their own death. Literally.
I remember that shelf in my grandmother’s closet with shawls, handkerchiefs and towels.
And a nice dress was bought not to be worn during the lifetime, but to look good in a coffin.
How twisted is this, to keep the nicest things for the time you can’t use them.
Some say it’s a tradition, our sacred legacy we carry from the pagan times, but for me it’s a delayed life syndrome at its finest.
I bought a shirt I wanted for months right before the war started.
I didn’t manage to wear it once and just showed it into the suitcase as it was when leaving Kyiv.
Today, almost two months later, I opened my closet and that shirt in a bag still with a tag on reminded me of my grandmother’s funeral shelf.
I could easily miss my chance to wear it. It could look fancy in a red coffin.
So I took it out of the bag and cut the tag off.
It’s a great shirt, I love it and I’m gonna rock it as often as I can.
As you might guess, this post is not about clothes.
Let’s not delay life any more.
At least let’s try.
.
Українці мають традицію купувати собі речі на смерть. Буквально.
Пам’ятаю поличку в шафі у бабусі з хустками, носовичками і рушниками.
Гарна сукня була куплена не щоб носити за життя, а щоб пристойно виглядати в труні.
Якось це дивно, відкладати гарні речі на час, коли вже не зможеш ними скористатися.
Дехто скаже, що це наша давня традиція, священний спадок, що ми несемо з язичницьких часів, але для мене це найзанедбаніший варіант синдрому відкладеного життя.
Перед війною я купила сорочку, про яку мріяла місяцями.
Не вдягла жодного разу і просто запхнула її у валізу коли їхала з Києва.
Сьогодні, майже два місяці потому, я відкрила шафу, і ця сорочка, досі у пакеті і з ярликом, нагадала мені про поховальну поличку моєї бабусі.
У мене були всі шанси ніколи цю сорочку не вдягти. Вона б розкішно виглядала у червоній труні.
Так що я її дістала з сумки і зрізала бірку.
Це офігенна сорочка, вона мені подобається, буду носити постійно.
Як ви, мабуть, здогадалися, цей пост не про одяг.
Маємо намагатися не відкладати життя.
Принаймні постараємося.
26 червня
We travel because we can’t go home.
We had our return flight bought for June 23.
Would be in Krakow on the 24th and in Ukraine by the 25th.
We opted to reschedule it and to stay in the US longer.
I was eating myself alive for these three days trying to decide if we’ve made the right decision.
And today the news came about the massive shelling in Ukraine.
Thank you russia for convincing me I did the right thing, you’re the best freaking travel agent of my life.
When this baby grows up, I’ll make sure she knows who stole our homes and our lives, literally and figuratively.
And for now, we need to love this life even harder and cherish every moment of it, because somewhere in Ukraine great brave people die to keep us safe.
My heart goes to everyone who stayed💛💙
.
.
Ми подорожуємо, бо не можемо повернутися додому.
У нас були куплені зворотні квитки на 23 червня.
Ми мали б бути в Кракові 24, і до 25 вже в Україні.
Але ми вирішили лишиться в Штатах довше і перенесли квитки.
Я три дні їла себе поїдом, вирішуючи, чи правильно ми зробили.
А сьогодні прийшли новини про масові вибухи.
Дякую росії, що переконала мене, що я вчинила вірно, ти найкращий, бляха, турагент в моєму житті.
Коли ця дитина виросте, я зроблю все, щоб вона знала, хто вкрав у нас дім і життя, в буквальному та переносному сенсі.
А зараз маємо любити цей світ з усієї сили і цінувати кожну секунду, бо десь в Україні чудові сміливі люди помирають, щоб ми могли бути в безпеці.
Думками з усіма, хто лишився 💛💙
28 липня
I keep seeing these comments about how “lucky” are the Ukrainians who left the country because of war, and how “convenient” it is to love your Motherland from afar.
You can’t post happy things, or you are bragging.
You can’t post sad things, or you are complaining.
All those notes about how dare you live your life when people die.
The truth is I’ve traded being with family and friends for the safety of my child.
I’m always 7 hours late for my country’s news.
I’m 5 months away from my husband’s hug.
I’m not bragging and not complaining.
We all make our decisions and have to embrace the consequences.
It’s easy to retreat to simple platitudes and divide all people into heroes and cowards.
And I don’t blame people who think like that.
It’s your choice, we are still a free country.
Just remember to donate to the Ukrainian Armed Forces.
Glory to Ukraine!
.
.
Постійно спливають коментарі про те, як “пощастило” українцям, які виїхали через війну, і як “зручно” любити Батьківщину на відстані.
Не можна постити веселого, бо вимахуєшся.
Не можна постити сумного, бо жалієшся.
Всі оці зауваження про те, як ви взагалі смієте жити своє життя, коли люди гинуть.
В реальності ж, я обміняла можливість бути з сім’єю на безпеку своєї дитини.
Я бачу новини з затримкою в 7 годин.
Я останній раз обіймала чоловіка 5 місяців тому.
Я не вимахуюся і не жаліюся.
Ми всі робимо свій вибір і маємо навчитися приймати його наслідки.
Дуже просто опускатися до банальностей і ділити усіх людей на героїв та боягузів.
І я не засуджую тих, хто так думає.
Це ваше право, у нас вільна країна.
Головне, не забудьте задонатити на ЗСУ.
Все буде Україна!
