що я пам’ятаю про донецький аеропорт,
так це те, що в 16му році мене попросили протитрувати на івриті документальний фільм про нього.
це було трішки задушливе, розслаблене київське літо, неквапливе і липке.
у мене підозра на якусь срану онкологію, безкінечні коробки з ліками які я збираю для артилеристів, чекаю хлопця з війни і плетусь в монтажку по вулиці панківська.
на підвіконні стоїть великий графін води і баночка корвалолу.
я довго, сиджу вклеївшись в екран підставляючи фрази під озвучку.
на екрані хлопці, живі, брудні і веселі; тунелі, підвали і вибухи. на екрані техніка і зброя. на екрані слякоть, сніг і, Кащєй. молодий, смішний хлопчина який зʼявляється, здається, на кілька секунд. я памʼятаю балаклаву і очі, якийсь жартик, а потім велике, темне, розбомблене приміщення і
побратими з тусклими ліхтариками і чоловічий голос тихо каже: – Кащей 200.
в пилу і напівтемряві повисає тиша. через секунду її розриває телефонний дзвінок з його кишені, і хтось пошепки каже «це мама дзвонить».
мама дзвонить.
мама дзвонить.
мама дзвонить.
я зрозуміла навіщо на підвіконні стояв «карвалол». здається, я вишвирнула склянку у вікно.
я не памʼятаю. я навіть не памʼятаю як я закінчила титри і чи закінчила їх взагалі.
я вийшла в сутінковий, липкий київ. навпроти монтажної студії танцювали на літній терасі люди.
здається, я закричала «я ненавиджу вас за вашу байдужість».
моя істерика тривала кілька днів, що звісно, ніщо в порівнянні з тим, що стояло за «мама дзвонить».
хлопчик в чорній балаклаві з позивним Кащєй, хтось тут і досі згадує тебе і, байдужих вже набагато, набагато менше.
дякую тобі.
памʼятайте їх, будь ласка.
памʼятайте всіх.
