22.12.2023
Найдовша ніч у році для мене була важкою. Мені зараз рідко сняться жахіття. Але вже коли сняться…
Снилося, що я, чомусь, у Донецьку, знаю, що через два дні почнеться війна, а мені ніхто не вірить. Так, як я не вірила, що почнеться повномасштабне вторгнення. Я чомусь бігаю, намагаюся переконати людей рятуватися, намагаюся зібрати речі, взяти якоїсь їжі в дорогу і варю яйця, простигосподи… коротше, виправляю власні помилки перед 24 лютого – роблю все те, що мала би зробити тоді.
Журналістка у мені раптом захотіла зʼясувати, чи дійсно люди там чекали рашу і я почала розпитувати зустрічних людей про їхню думку, а вони відповідали мені, що просто хочуть миру, а жити в раші не хочуть, і ці відповіді мене тішили.
І чомусь я не змогла нікого переконати їхати і війна застала мене в Донецьку. І це було дуже страшно. Для мене це було жахіття уві сні, але яке відбувається для багатьох українців зараз наяву.
Передумовою для цього став, думаю, вчорашній брейнсторм, коли ми з креативною командою обговорювали, як вписати страшні картинки з фронту у різдвяне «привітання». Також вчора я отримала повідомлення від друга під Авдіївкою, в якому були слова «тут мʼясорубка, нас поміняють тільки коли ми закінчимося»… а ще була розмова з братом, в якій він сказав, що живе у… ларьку… але вважає, що умови люкс, бо є електрика. І вчорашні руйнування у Києві…
І все це відбувається на фоні щасливих фото фейсбучних друзів з Буковелі в чергах до підйомників. Я не засуджую, я теж не на війні, але у мене ця полярність в межах однієї країни викликає страшенний дисонанс…
Як би хотілося, щоб це все було просто масове жахіття і ми всі могли після нього прокинутися вранці…
