21.02.2024

Якби мені того сірого лютневого ранку сказали, що війна триватиме два роки, я б, напевно, збожеволіла. У голові б «поселилися зайці», тож до скону жила без дванадцятої клепки. А так мала надію, що все закінчиться в неділю, адже ми не в середньовіччі, щоб влаштовувати хрестові походи та столітні війни. Підсумували втрати після першої та другої світових воєн, тож навряд чи людство настільки дурне, щоб розпочинати третє протистояння. Усі вже звикли до комфорту, стабільності, гарячого душу та гарячого супу, щоб знову братися за гармати, бляшанки та окопи. Людина завше шукає, де краще…
Три дні хутко переросли в тридцять три. Нині перевалило за сімсот. Одні продовжують вигадувати собі краще та ситніше життя. Інші майже голими руками боронять рідну землю.
Наразі більшість цивільних українців живе однаково. Ну хоча б «плюс»-«мінус». Ми прикуті до новин. Просякнуті стресом та страхом. Вранці першим ділом до месенджера. Не злетіли літаки? Не волає сирена? Пекти дитині сирні пончики чи лежати поруч та милуватися її сном? Купити малій зимові черевики чи краще ці гроші задонатити, а чоботи позичити у двоюрідного братика? Зносити самій пристойні джинси чи віддати їх жіночці-переселенці? Тож не всі шукають вигідніших умов. Є й ті, що власний комфорт сховали в комору…
Мій близький родич переїхав до росії. Перед цим жартував, що має кашкет з двома козирками. З одного видніється серп і молот, з іншого – тризубець. Хто прийде, такою стороною кашкет і поверне. Спершу радів російській пенсії, бо вона була на «три гривні» більше. Далі – безкоштовному торфу, але коли його містечко було звільнено, зібрав валізи й попрямував у країну самоварів та матрьошок. Каже, що влаштувався дуже круто. На роботі можна випрати робу та прийняти душ.
Найближче оточення переполовинилося. Дві гарні знайомі наразі в Лондоні. Запевняють, що зроду-віку не повернуться, бо риба шукає, де глибше. Колега під Вроцлавом, інша — в Познані. Є ті, що ближче до Дрездена, Вісбадена, Роттердаму. Хтось дістався Канади та Америки. Тепер працюють на благо інших країн, адже риба шукає, де глибше…
Враз згадався дев’ятнадцятирічний Станіслав, що воював у третій штурмовій бригаді. Десятого листопада отримав під Хромовим поранення. Побратим з позивним Бандит допоміг накласти турнікет, бо бідолашний мав два відкритих переломи правої гомілки. Так і лежали удвох просто неба, а над головою кружляв стерв’ятник-дрон. Мусили розповзтися в різні боки, щоб хоча б один вцілів. Дрон попрямував за Стасом, але гранату не скидав, економив. Чекав на прибуття евакмобіля, щоб одним махом покласти кількох воїнів та авто. Стас повзком здолав кілометр (мав добре натреновані руки), позривав нігті та шкіру з долонь. Повз ярами, ровами, траншеями й прощався з життям. У вухах дзижчало. Хмари нависали чорними мервами, лупцював по обличчю дощ. Поранений пролежав на землі до ранку, аж поки не відмовили нирки, але побратимам вдалося його вивезти. Наразі хлопчина без ноги.
Він, можливо, теж би хотів у Лондон… Але не шукав, де безпечніше та ситніше…
snimok ekrana 2024 03 14 192032