24 марта
“29 днів – 29 перемог українського народу” – слова президентки Грузії Саломе Зарубишвілі
Та й справді ,минув вже місяць війни проти агресора .
І ось згадую перший день ,як це було особисто в мене . Був четвер,останній тиждень лютого ,який я вже ніколи не забуду ,і ніхто не забуде .Мій бажаний вихідний .Скільки всього треба було встигнути зробити: піти на урок з вокалу а ввечері провести самій урок з англійської мови дівчатам ,які вже встигли врятуватися за кордоном .
Звичайно “не тут то было” – всі знають чим для нас усіх закінчився той день …
Проте , повертаючись до того ранку ,можу сказати що мені повезло – прокинувшись о десятій ,я задрімала ще на годинку ,зовсім нічого не знаючи .До поки мене не розбудило сповіщення :
– Слухай ,думаю сьогодні скасуємо урок ,почався якийсь піздець.
Нічого не зрозумівши ,я вирішила подивитися новини ,які на той час не відповіли на моє питання ,поки відповідь не прийшла сама собою – почалася війна .
Хоча в росії називали це “спеціальною операцією ” ,що ” мірних житєлєй трогать не будєм ” ,поки в це вірив увесь світ ,тут в Україні ми все вже знали .
Повертаючись до мене ,в той день я думала що з’їду з глузду: зловила безліч панічних атак ,спалила пачку цигарок і постійно сварилась з батьками (а це я навіть не чула вибухів ).Не спала ,не їла два дні підряд і відчувала смерть – якщо не від війни ,то від жаху та розпачу (Слава Богу і ЗСУ я вже в умовній нормі ).Наступного вечора ми покинули місто .
І таких історій,подібних моєї ,безліч ,що нас згартувало а не віддалило один від одного.
Українці пізнаються в біді,співають пісні під обстрілами градів та голими руками зупиняють танки ,матері прикривають своїми тілами дітей.
Такий безстрашний та волелюбний народ неможливо поставити на коліна,а тим більш перемогти . Перемога обов’язково буде за нами
Слава Україні🇺🇦
Героям слава🇺🇦
22 мая
У далекому майбутньому ,буду розповідати про війну своїм дітям ,щоб #ніколизнову
Яку ми всі зараз переживаємо ,особисто я у свої 20 років .
А поки буду гуляти вулицями з протитанковими їжаками ,блокпостами синьо-жовтими прапорами які на них майорять та бузком який вже в усю квітне
15 июня
З початком війни ,багато хто ,думаю почав вести щоденник .І я не виключення .
Знайшла свій запис від Великодня ,саме тоді коли я повернулась до Києва .Своє рідне місто я покинула як тільки почалась війна – поїхала до села ,до діда (на хвилину – Макарівський район ) .Повертаючись ,я знала що мене чекає – блокпости та постійні сирени .Але в моєму серці Київ назавжди залишився таким як був до 24 лютого і розуміючи те що так вже не буде ніколи ,те саме серце і розбивало .
І ось ,той самий фрагмент із щоденника :
“М’яка постіль .Нарешті рідний дім ,але я лежу в якомусь очікуванні .Час ,два ,три і ось – вже четверта ранку .
Очікування чогось поганого ,хоча з усіма зусиллями намагалась не думати ні про що .24 квітня 2022 року , Великодень ,але це свято мені закарбується надовго .
Я ніколи не була атеїстом ,та моя віра росте все більше і більше ,і не тільки у Бога ,а до людей також .Тому що моя сім’я і я сама живі ,згодом як виявилось ми все ж таки були на волосинці від см#рті .
Два місяці війни ,майже всі два місяці ,проживши в селі – я вчилась розпізнавати і так всім звичні звуки (але в мирний час ) – звук авто та колеса на дорозі ,грохот старого холодильника який нагадував звук танку та звук весняної зливи .
Коли зірки на небосхилі ти плутаєш з спалахами від вибухів ,а власне серцебиття грохотом артилерії ,(яка в той час вочевидь працювала на Житомирській трасі ,недалеко від нас ) – ти мене згадаєш ,хоч я точно тобі цього не побажаю “
