13 березня 2022р
До удару по Драмтеатру залишалось 2 дні. Ми жили в офісі біля БК Молодіжний.
Позавчора у будинок прийшла родина: дружина чоловік і їх донька. У дівчинки був день народження і ми з кумом вирішили її привітати – подарували пляшку Коли. Я вже і забув, коли бачив таке радісне із відвертою усмішкою обличчя дитини в цьому пеклі. Родина трималась окремо в маленькому закритому дворі і мала своє вогнище, бо не хотіла бути біля вогнища, як ми його назвали «СепарФМ», де люди із відвертою позицією очікування «освободитилей» розказували, що в Сартані вже провели світло і газ…Я не знаю які переконання та політичні уподобання мала ця сім’я, але було зрозуміло, що слухати маячню про світло і газ в селищі, в якому вони втратили все, та із якого вони йшли пішки до центру Маріуполя, вони точно не хотіли.
Окрім Коли, ми мали ще два ящики сирного попкорну та ще солодкі напої, люб’язно продані нам у кінотеатрі «Перемога». Як потім нам казали у нашому клубі «уголок нацизма», ці ласощі мали шалений успіх у дітей деяких підвалів центрального району. Шо за клуб такий?? Справа в тому, що на першому поверсі нашого офісу, де були розташовані громадські приймальні голови комітету ВР з Прав людини та Уповноваженого ВРУ з Прав людини зібрались представники протестантської церкви та родина батюшки ПЦУ, які нас люб’язно підгодовували. Ми жартома казали, що якщо нас тут захоплять всією компанією, то обов’язково покажуть десь по РашаТудей як «уголок націзму». Тоді це здавалось дуже смішним. Страшно було від іншого. Особисто для мене тоді більш страшним була імовірність бути пораненим, чи захворіти, бо допомоги не було б ні якої. Коли по місту почались авіаудари, то я вже не спав у підвалі. Це було свідоме рішення. Бути похованим живцем під бетоном та камінням мені здавалось більш страшним, чим бути пораненим чи загинути. Взагалі страх смерті перебував тоді десь після страху перед мародерами. Далі, до самого Запоріжжя буде страх блокпостів. Але це завтра. Сьогодні 13 березня 2022р. Остання ніч перебування в Маріуполі.