11 Квітня
Здається, що зараз ми більш за все віримо 🙏
Більш за все ми мріємо про мирне небо.
Більш за все ми мріємо повернутись додому.
Більш за все ми хочемо обійняти близьких, рідних та незнайомих нам людей.
Більш за все ми радіємо дрібницям: ліжку замість холодної підлоги, звичайному теплому чорному чаю без домішок, посмішці при словах “бережіть себе! Ще трошки…”
Більш за все ми відчули, що одне слово з одним страшним значенням на різних мовах звучить по-різному.
Більш за все ми відчули, що таке кричати від болю щосили, а тебе не чують.
Більш за все ми потребуємо встояти і слова “ніколи знову” передати нащадкам на десятки поколінь.
Більш за все я мрію про перемогу.
Я візіалізую цей день: я візьму 3 валізи з усім своїм життям, ми сядемо в автівку, що врятувала 5 наших життів, заберемо кота в переносці, придумаємо, як забрати з собою рудого собаку, що прибився до хати. І проїдемо тисячу кілометрів додому.
Вже буде неважливо, скільки діб ми проведемо в дорозі.
Я знаю, що будемо часто зупинятися. Щоб обіймати і плакати. Плакати від болю та щастя.
Перший раз за все життя я не знаю, що буде далі. І я чесно не знаю, ЯК жити далі.
Але навепне я знаю одне: ніхто в мене не забере моєї мрії. Ніяка рашистська сила не відніме моєї щирої любові до МОЄЇ України.
Ми просто хочемо одного дня прокинутися від цього жаху в звичайний мирний день.
І ми прокинемось. Я вірю 🙏
А місяць перемоги у власному календарі я перейменую в Ukrainuary чи Ukrainember 💙💛
30 травня
Чесно кажучи, я не знаю, коли і як починати жити. Заново. У новій реальністі. Але знаю напевно, що життя триває, не дивлячись ні на що. І я закликаю кожного: живіть, проживайте важливі для вас моменти за кожної нагоди. Радійте дрібницям і цінуйте обійми.
Не ставте на паузу своє життя, бо кожна його мить має надвисоку вартість.
…Сьогодні я дістала з валізи свої туфлі. Єдиний “парадний” светр з мирного життя, який 24 лютого пройшов відбір “це мохер, він зігріє якщо шо, або продам, якщо не стане грошей…”
Страшні думки, які проживаю знову і знову. Але не сьогодні.
Сьогодні був звичайний вечір, без сирени, з емоціями мирного життя. Це не означає, що війна скінчилася. Це означає лише, що треба жити. Заради майбутнього, з думками про минуле і підтримкою цього складного теперішнього.
P.S. Харкове, рідний, як я сумую! Але знаю точно, що повернемося до домівок. І знаю, що немає на світі міста краще за тебе. Не тому, що інші міста гірші. Тому, що ти – мій дім ❤️
3 червня
Сьогодні цей хлопець закінчив шостий клас.
Більша половина школи позаду, але ця страшна чверть під час війни назавжди закарбується у пам’яті.
Я не можу передати словами нашу вдячність вчителям, що проводили онлайн-уроки за будь-яких обставин, тримали в тонусі та підтримували дітей що є сили.
Дитячий чат за перший тиждень війни перестав бути дитячим. Наші діти ділилися новинами, підтримували один одного і вмить стали дорослими, які все розуміють.
На жаль, своїми очами вони бачили війну і точно знають тепер, як виглядає справжнє зло.
Проте, як би боляче це не було, ніколи і нікому вони не дозволять трактувати нашу історію інакше. Бо будуть пам’ятати. І я вірю в їхнє вільне майбутнє у вільній від рашистів Україні.
Лаятися негоже. А от фразу про руський ваєнний корабль вважаю за маст хев внести до підручника історії нового часу.
Щоб завжди шанувати героїв ЗСУ 🙏
Слава Україні! Героям Слава! 💙💛
100 днів війни 😭
2 липня
Мені здається, що зараз змінилися часові виміри.
Одна секунда прольоту ракети над тобою тягнеться вічність, рахуєш “раз…”, а мозок на підкорці кидає одразу декілька думок. Хоч би діти не прокинулися. Валізка біля виходу з кімнати, треба вхопити сина однією рукою, іншою – валізку. Що краще: на вулицю чи на підлогу і закритися від скла, якщо вікна повилітають. Дуже тремтять ноги, треба їм подати сигнал, потім. Тремтіти потім, а зараз зосередитись.
“Два”…Летить далі. Скільки це метрів? Дві секунди ‐ це далі. Але ж кудись вона влучить. ППО має спрацювати. Має. Я вірю. Десь над полем. Тут багато полей. Аби без людей.
Благаю: без людей.
“Три”: не чутно вибуху. Промайнуло, пронесло?
Летить наступна, трясця їй. Але ноги вже слухаються.
Починається новий відлік. Перший вже не турбує, здається, що один зтирає інший…
Вся Україна червона. На годиннику 3.42. Світає. Місце, яке здавалося безпечним кілька місяців після Ха, вже таким не здається.
Надто звикли до тиші…Добре, що валізка не розбирається.
А потім починається тиждень жаху, від якого болить. Нескінченно болить.
Гинуть люди, перед очима фото маленького янгола з Очакова, яка вже ніколи не прокинеться…
Раніше вдавалося зосередитись на роботі, намагаюсь вхопитися, але думки, як їх відключити? Має ж бути спосіб. Має.
Колупаюся в них і раптом є опора: якесь передчуття, яке не можеш пояснити – стався “перегин” у напрямку перемоги.
Не знаю, що то є: фонове сприйняття новин, прогнозів експертів, обіцянок, астрологів, рунологів, знаків природи, втоми. Не знаю.
Але тримаюся за це. І вірю.
Тільки б люди не гинули. Благаю 🙏
