6 марта
11-й день війни…
Здається, заціпеніння перших днів трохи прошло. І це вселяє надію на те, що все буде добре.
Я стою дивлюся у вікно і бачу перед собою маленький мирний шматочок рідної землі. Аж не віриться що навколо вирує смерть і розруха, так тихо і спокійно скрізь. Ця тиша врізається у вуха особливо гостро, одразу після вимкнення сирени. З нею повертається ілюзія спокою і безпеки.
Та підсвідомість точно знає, що то лише ілюзія. Тому вона вперто посилає панічні атаки, відчуття жаху і повного безсилля. Щоб не дай Бог не забувалась: де я, і що робиться навколо.
У місто регулярно приїжджають чужі люди, а ще більше – виїжджають. Свої, знайомі, чужі, друзі, рідні… Через це складається відчуття, що нас покинули напризволяще. Та головою розумію, що це не так, бо тих, хто лишається боронити своє — набагато більше.
Нам неодноразово натякали на те, що пора б і вам евакуюватись. Родичі з любов’ю і тривогою, запрошують сховатися в Секторі Гази. (Сектор Гази, Карл — це просто сюр). Та ми залишаємося! Я безмежно люблю кожен сантиметр свого дому, свого подвір’я, садочку. Тут наша душа, наш труд, наші мрії, наше майбутнє. Ніхто не забере у нас цього. Я дуже хочу в це вірити!
Прямо зараз мої діти сидять у своїй кімнаті і грають у війну. Головні герої: російська армія і мирні українці, що біжать в підвал, почувши сирену. 💔
Вони часто згадують друзів, вже почали сумувати за школою (дожилися🤦♀️). Їм то страшно, то весело, то сумно, то дивно.
Так хочеться вберегти усіх українських дітей від такого суворого життєвого досвіду: страху, ненависті, жорстокості. Ці емоції неминуче стануть частинкою їхнього єства. Бо за 11 днів, все навколо просякло ними, а що буде далі навіть страшно думати. Серце обливається кров’ю.
Це стало схожим на клятий “день сурка”.
Небо все ще не закрите.
Бомби продовжують летіти.
Цілі сім’ї стають безхатьками.
Помирають діти, їх батьки, домашні улюбленці…
Разом з тим, день за днем вмирає часточка віри в добро.
Ще ніколи не було так страшно.
Так дико.
Так нереально.
Господи, бережи нас🙏
7 марта
12-й день війни…
Сьогодні у багатьох знайомих пригнічений настрій. Всім дуже важко, морально і фізично. Чергове почуте: “Я їду на захід”, — чомусь звучить із нальотом сорому і розгубленості. Для мене дивно, звідки взялося те почуття сорому?
Особисто я розумію всіх, не звинувачую і не злюсь. За що? Навіть не можу уявити, які душевні муки, страх і відчай передує такому важкому рішенню. Рішенню покинути свою домівку. Рішенню розлучитися із рідними, поставити свої справи на паузу…
Аби залишитися при світлому розумі, психологи радять будувати плани на найближче майбутнє. Тож я вирішила планувати!
1. Давно хочу собі в клумбу тюльпанів, та все руки не доходять🌷 Купити зараз не варіант, але знаю де накопати😉 По-моєму, крутий план, нащо відкладати? Взяла лопату, дітей і Рекса. Пішли на старі дачі шукати. Не знайшли. Ну нічого, не здаємося, ми ж українці🇺🇦
2. Буду садити розсаду. А що? Весняно-польові роботи ніхто не відміняв. Більш того, така фізіотерапія гарно зарекомендувала себе в карантин. Лікує апатію на раз-два.
3. А ще хотілось би покращити свій англійський. Дуже скучила за роботою. Вітчизняних замовлень поки 0, а з англійською мовою, гляди осідлаю європейський ринок🐎 Але це вже не точно.
На вулиці похолодало❄️ За кожного нашого захисника і захисницю так болить серце, наче вони мої рідні діти.
Хоч би не змерзли!
Хоч би не захворіли!
Хоч би вернулися живими!
Якби можна було всіх обійняти, і вберегти від біди.
Як вони там?
Чи є їм коли передихнути?
Чи є час подумати, відчути себе хоч якось?
Мабуть немає((
Небо все ще не закрите.
Гинуть мирні люди.
Діти стають сиротами, а міста — героями.
Бережи, Боже, кожного українського воїна
Бережи нас усіх 🙏
8 марта
13-й день війни…
Ще 2 тижні тому, моє життя протікало в іншій реальності. Я думала в яке із мільйонів прекрасних місць в Україні поїхати на 8 березня. Зробити вибір на користь 1-ї точки на карті насправді дуже нелегко. Занадто багато гарних місць у кожному куточку нашої прекрасної України. Було…
Тепер багатьох цих місць більше нема💔
Сьогодні я вдома, у своїй маленькій, затишній фортеці. У своєму відносно тихому, і все ще майже мирному місті. Я так вдячна Богу, що живу саме в Кропивницькому🙏
Навідміну від жителів Сум, Херсону, Києва, Харкова, Миколаєва, Білої Церкви, Бучі, Маріуполя, Мелітополя та інших прифронтових міст, я прокидаюся вранці не від звуків сирени, вибухів, чи залпів. Тому у мене є кілька дорогоцінних секунд, коли мозок ще не згада, що у нас ВІЙНА. Навіть зараз, коли я пишу ці слова, мені дуже легко сплутати увесь цей кошмар, з якимось затяжними канікулами в школі, чи карантином. Але це війна. Нажаль.
Сьогодні я не святкую 8-е березня, бо лише 1 чоловік у світі може подарувати мені подарунок, якого я бажаю всім серцем. Кажуть, для нього самогубство не буде гріхом. І я схиляюся до того, що це так і є.
За ці 13 страшних днів українські жінки наплакали цілий океан сліз. Деякі з них — навіки попрощалися зі своїми домівками, коханими чоловіками, ріднею, дітьми, друзями. Інші зробили свій останній героїчний запис в історію країни. Здається, кожна українка зараз бореться за свою країну: словом, ділом, думкою, молитвою.
Саме тому, у мене просто немає сил святкувати міжнародний День жінок.
Немає бажання.
Немає настрою.
Але в мене є сили і бажання подякувати кожній українці. Нашим маленьким дівчаткам, мужнім жінкам, тіткам, сестрам, матерям, бабусям, свекрухам, тещам, невісткам.
Так хочеться обійняти кожну із вас.
Так хочеться заспокоїти, і сказати: “Прокидайся, люба, тобі це лише наснилося!”
Але, нажаль, це не сон.
Українські жінки і їхні діти гинуть.
Небо все ще не закрите.
Україна потопає в крові.
12 марта
17-й день війни…
Сьогодні мій ранок розпочався не з кави, а з моторошних вибухів, зляканих криків і сліз дітей, які проснулися від цих звуків. Від вибухів ракет здригалося все місто. Наш мирний, тихий Кропивницький трусило і підкидало з кожною із 5 чи 7 ракет.
Звуки залпів зпросоння підіймають у тілі хвилі паніки, страху і відчаю. Хочеться зменшитися до нано розмірів і забитися в найменшу щілину. Але дитячі сльози і переляк у їх очах вивільняє злість і агресію — рятівні емоції, що не дають паніці взяти верх.
Ми всі четверо, своєю маленькою родиною, сиділи під однією ковдрою, заспокоювали один одного, і чекали поки це пекло закінчиться.
Коли вибухи затихли, всі почали писати і дзвонити один одному. Навіть школярі однокласники малих писали і дзвонили їм.
Субота.
7 ранку.
Ніхто не спить🤯
Коли це пекло закінчиться? Хтось знає?
28 марта
33-й день війни…
Сьогодні я вперше відчула, що життя продовжується. Важко пояснити ці почуття. Я просто побачила невимовно прекрасне небо і відчула себе живою, і навіть трішки щасливою. Це так дивно!
Вже 33 дні ми всі живемо в нереальному кошмарі. В жахові, в який досі не хочеться вірити. І саме сьогодні я вперше майже не відчувала провини за те, що не сиджу в підвалах блокадного Маріуполя, чи Харківському метро, чи в розтрощеному окупантами селі на Київщині.
Це не значить, що я забула про жахливу трагедію тих бідних людей, і що мені більше не болить. Це значить, що я рада тому, що маю сьогодні, зараз. І це означає, що я ще більше, ще гарячіше ціную кожний новий день свого життя.
Я дуже рада, що моїм дітям не так страшно, як тим бідним діткам. Я дуже рада, що ми живі і здорові, наш будинок цілий, в нас є світло, вода… У нас є розкіш пити каву зранку, приймати гарячий душ, вчитися, і робити рутинні справи, про які зараз багато українців може тільки мріяти. Я так сильно вдячна Богові за це! (Аж страшно наврочити)
Мені так хочеться поділитися цими маленькими спалахами радості з людьми, яким зараз невимовно важко. Тому я щоденно прошу Бога примножити і поширити радість на всю Україну. Із ще більшою завзятістю молюся за мир. Бо це все, що я зараз можу. Це все, чим я можу допомогти нещасним, знедоленим сім’ям на Півночі, Сході та Півдні України.
Моліться, люди! Бо тільки Всевишній може відвернути біду. Тільки Йому під силу укріпити дух і наснагу українських воїнів. Тільки Господь може вберегти й врятувати цю землю від великого горя.
Моліться за мир!
Моліться за Україну!
Pray for Ukraine 🙏
16 апреля
52-й день війни…
Стомилася.
Все, що планувала — посадила🌱
Менше читала новин, та від цього не легше. Чомусь.
Може тому, що цілу ніч тривоги заважали спати🤔
Вдячна всім, хто захищає Україну, за те, що маю змогу спати хоча б так. Безмежно вдячна ЗСУ:
“Ви всі неймовірно круті. Бережи вас, Боже!”
20 апреля
56-й день війни…
Українці — неймовірні люди. А українські волонтери — це найсправжнісінькі супергерої. На їхніх плечах тримається народний спротив, тил ЗСУ, та людські життя. Хочеться від щирого серця подякувати кожному волонтеру, який робить все можливе і неможливе для України.
Слава українським волонтерам💙💛
Ба більше, сьогодні вся Україна — це волонтер. Кожен українець, який віддає гроші, продукти, одяг, душу й тіло, на потреби армії і Батьківщини — це теж волонтер. Навіть маленькі діти абсолютно щиро жертвують всі свої заощадження, аби допомогти нашій країні боронитися від ворогів.
Воістину, кращих людей, ніж українці я ще не зустрічала.
Слава Україні!
4 мая
Вже 70 днів війни.
Для кожного українця — це не просто цифра, це
10 тижнів жаху
1680 годин тривоги
100 800 хвилин болю
6 048 000 секунд відчаю
Ось така сумна математика.
Стоїмо. Тримаємося. Не здаємося. Віримо. Молимося.
Все буде Україна 🇺🇦
14 мая
80-й день війни…
Нова кругла дата у цьому пекельному протистоянні.
Тільки святкувати її зовсім не хочеться😢
Сумно.
Важко.
Дуже гірко.
Боляче.
Хочеться вже навчитись стріляти, та йти воювати — так зодовбали ті падлючі орки.
Тримайтеся захисники, ми про вас думаємо і молимось за ваше здоров’я.
Слава ЗСУ💙💛
Слава Україні 🇺🇦
