Така маленька і водночас велика пам’ятна річ… Життя розділене на до, під час та після…⠀
⠀В кожного своя історія, своє 24-те лютого. Моє ― це мій день народження, який почався з дзвінка о 6:25 та зі слів: “Київ бомблять…”⠀
⠀Задовго до цієї дати я взяла на роботі два дні відпустки, щоб поїхати до батьків та відсвяткувати у сімейному колі. Тому в момент, коли мені подзвонили, я знаходилася за 280 км від столиці. Я не вірю в удачу та випадковості, я вірю в долю та вважаю, що мене уберіг Бог…⠀
⠀Пам’ятаю, як вийшла з кімнати, батьки вже прокинулися і здивовано подивилися на мене. А я повторила ту фразу з телефонної розмови… Сум’яття… Татове: “А я ж казав”. Він дійсно заздалегідь був упевнений, що почнеться вій₦а, а ми з мамою мислили більш оптимістично і не до кінця вірили, що в XXI ст. може бути таке…⠀
⠀Далі, не зважаючи ні на що, привітання з днем народження, розгублене, але таке щире… Тюльпани… А потім нервове та квапливе пакування найважливіших речей та облаштування укриття.⠀
⠀Близько восьмої ранку бачу на власні очі дві ракети, які на шаленій швидкості одна за одною пролітають буквально над моїм будинком. Звук, від якого холоне в жилах кров… Не до кінця ще розумію, що то було… Усвідомлення приходить пізніше… Дізнаємося про вибухи у сусідній області…⠀
⠀Намагаюся триматися, не плачу, не панікую, але час від часу кидає озноб. Не випускаю з рук телефон, увесь час оновлюю сторінку новин, переписуюсь та зідзвонююсь з рідними, колегами, друзями та знайомими… Їжа, ніби, без смаку… Всередині величезна чорна діра, шалений біль, але незламна віра в нашу перемогу з першої секунди.⠀
