25 февраля 2022г.
Сегодня я молча удалила половину своих друзей, которые пишут: получайте с*ки, мы живём уже так 8 лет!
Я вам отвечу… ИДИТЕ НАХ*Й!
Я с Донецкой области! Я всё это уже видела, слышала и чувствовала…
В мою квартиру на 5м этаже попадали осколки от снарядов и вылетали окна! Я видела грады в живую, своими глазами, которые летели над моим домом на Донбассе! Я была в Мариуполе под обстрелом с грудным ребенком на руках!
Я помню МАЙ 2014 ГОДА! Я помню как в 4 утра, 5 мая мы ехали в роддом и вдоль трассы на Донецк стояли российские танки и я помню эту движущуюся пушку, которая провожала нашу машину вслед. Этот страх я запомнила на всю жизнь! Я не боялась рожать, я боялась, что нас по дороге к роддому взорвут!!! Почти 8 лет назад мы уехали оттуда! Мы увезли ребёнка, что бы он больше НИ-КО-ГДА не слышал взрывов и не знал, что такое ВОЙНА, что бы он рос в безопасности и у него было счастливое детство! Мы уехали с новорожденным ребенком и с одним чемоданом, оставили свой дом, оставив абсолютно всё!.. Там остались бабушки и дедушки и всё это время живут там и те люди, которые там остались – это был ВАШ ВЫБОР!!!
Прошло почти 8 лет!
Позавчера в 5 утра вся Украина проснулась от ВЗРЫВОВ!!!
В УКРАИНЕ ВОЙНА!
НА НАС НАПАЛА РОССИЯ!
Нас не надо спасать!!!
Мы хотим мира на нашей земле!!!
28 февраля 2022г.
Сегодня мой ребёнок мне сказал:
Мам, мне страшно!
Ведь мы же можем до завтра не дожить!!?
Этот вопрос перевернул меня с ног на голову…
В 2014м, когда мы уезжали под обстрелами российских танков из Донецка, ему был всего лишь месяц!!!
Я так надеялась, что мой сын никогда.. НИ-КО-ГДА не узнает что такое ВОЙНА и не будет помнить о том, что произошло…
У нас всё было ХОРОШО!!! Мы жили своей жизнью, строили планы, работали, путешествовали, любили, мечтали и просто жили!
Все было хорошо до той самой ночи…
Почему-то КТО-ТО решил, что нас нужно срочно освобождать и спасать?!! От кого, а главное от чего спасать!?
Мы вас об этом не просили!!! Мы вас не звали и мы вас не ждали!!! НАС НЕ НУЖНО СПАСАТЬ!!!
Мы все хотим одного – МИРА на нашей Земле!
19 июля 2022г.
Моя жизнь никогда не будет прежней…
24 февраля 2022 года – дата, которая навсегда изменила жизни миллионов людей и мою жизнь тоже!
С того дня, я перестала следить за днями, месяцами и неделями. Я следила только за новостями и каждый мой день начинался с фразы “Как ты?” и заканчивался “Береги себя!”.
Я не видела в этом году весну, её не было.
Моя весна 2022 – это русские военные с автоматами,которые вторглись в нашу страну, это неразорваные снаряды в тихом и маленьком городе, это воздушная тревога, это грады, под обстрел которых мы попали этой весной, это плач моего ребёнка со словами “Мамочка, ты жива?!”
И в тот момент, когда ты думаешь, что всё самое страшное уже позади… наступает лето.
Моё лето 2022 – это моя боль, которая навсегда со мной!
Я не знаю какой месяц лета, какой сейчас день и какое сегодня число…
Я знаю, что вчера – 9 дней, как умер мой папочка, мой самый родной, самый близкий и самый дорогой мой человек!
Я знаю, что завтра – 40 дней, как погиб мой брат, мой верный друг, моя гордость, моя поддержка и опора, мой родной братишка!
Так проходит день за днём…неделя за неделей…
Все дни для меня стали одинаковы!.
Память – это всё, что у меня осталось, она согревает мою душу изнутри и в тоже время рвёт её на части!
Я знаю, что нужно возвращаться к жизни..даже через боль и слёзы.
Я знаю, что нужно брать себя в руки и продолжать дальше жить… хотя мне всё ещё сложно это всё принять и осознать.
Я не знаю, сколько должно пройти времени, что бы я смогла научиться жить с этой болью.
Но сейчас я хочу сказать спасибо!
Спасибо всем, кто был со мной рядом в эти трудные минуты!
Ваша поддержка бесценна!
26 сентября 2022г.
Мелітополь! Моє улюблене, моє прекрасне місто! Місто, яке я вважаю своїм рідним.. у 2015му коли ми приїхали до тебе, тікаючи від війни у Донецьку,яку розпочала Росія, та рятуючи свою дитину, ти став нам рідним містом. У Мелітополі розпочалося наше нове життя, спокійне та щасливе життя. Я залишила все що в мене було, усі свої речі, друзів та свою родину у окупованому Донецьку. Я не буду зараз писати, як було важко і боляче наважитися залишити усе і поїхати..На той момент я думала лише про безпеку свого маленького сина. Я приїхала до тебе, мій Мелітополь з маленькою дитиною та лише з одним чемоданом у який я змогла помістити лише деякі найнеобхідніші речі. Я пам’ятаю той вечір, напередодні мого дня народження. 13 листопада 2015 року. Був дощ. Сільпо на Паладіумі.. Саме це місце стало моїм “нульовим кілометром”. Мелітополь, ти повернув мене до нормального життя після подій у окупованому Донецьку. Саме тут я знайшла свій спокій! Саме тут я знайшла справжніх та вірних друзів, родину. І де би я не була, де би я не подорожувала я завжди поверталася до тебе! Тому що саме тут моя родина, мої друзі, мій дім, моє місто! А що відбувається зараз?! Сьогодні російська влада знову прийшла і забрала в мене все, як і тоді у 2014му у Донецьку. Мелітополь наразі окуповане місто. Мені дуже сумно… Сьогодні твій День Народження. Сьогодні місту відбулося 238 років. Я вірю, що дуже скоро Мелітополь звільнять від російської окупації і він знову стане нашим рідним,гарним та затишним містом! Я дуже хочу знову побачити свою родину та своїх друзів, я дуже за вами сумую і мені дуже вас не вистачає! Я хочу, щоб ми зібралися як раніше та святкували дні народження та новий рік, щоб усі були знову разом, щасливі та у безпеці! Я дуже вас усіх люблю! Ми обов’язково повернемося у наш Мелітополь та зробимо ще багато яскравих фото!
31 декабря 2022г.
Якими ми щасливими були тоді…
Але 24 лютого наші мрії розлетілися як дим з першими ворожими ракетами.
Це було наше найкраще та щасливе життя!
Я дуже вас всіх люблю та дуже за вами сумую мої рідні!
Ми більше, чим справжні друзі. Ми родина.
Де би ми не були, щоб не коїлось у світі ми завжди разом, завжди на зв‘язку…
Сумно, що вже ніколи не буде як раніше… але я дуже мрію про нашу зустріч у нашому рідному місті та про нашу перемогу!
Я вас всіх дуже люблю та вірю що наступний рік буде переможним!
11 мая 2022г.
Страх.
Ти відчуваєш його кожною клітиною свого тіла.
Це те, що неможливо забути.
Це те, що живе в тобі.
Сьогодні мій син не міг заснути то 5ї ранку, тому що цілу ніч на малій висоті літали літаки та винищувачі.
Їх було дуже чути і було видно з вікна. Вже минуло більше року з початку війни.
Вже минув рік, як ми живемо у іншій країні, та відчуваємо спокій та безпеку.
Та сьогоднішня ніч повернула мою дитину на початок війни.
Я так хочу щоб він забув це.
Я так хочу, щоб він не згадував те, що бачив і пережив.
Я так хочу щоб він спокійно спав усю ніч, а не тремтів від страху.
Коли він почув це, він переляканий запитав в мене : ЩО ЦЕ?
Я сказала, що це навчання, не хвилюйся, все добре та ми в безпеці… І коли я його намагалася вкласти спати він задав мені два питання: Мамо, скільки разів нападали на Англію? Мамочка, це точно не російські літаки?
Я не знаю що то в моїй крові.. біль, страх чи ненависть?!
Наші діти заслуговують на спокійне та мирне життя, українськи діти мають право на щасливе дитинство та майбутнє!
Чому хтось вирішив що можна вбивати та руйнувати життя мирного населення. Коли це все закінчиться!?
Так багато питань, на які немає відповіді…
