Не пройти повз
У мене залишалося пів години до приходу подруги, з якою ми живемо в одному місті, але не бачилися вже пів року. Я дуже спішила. Раптово на протилежній стороні вулиці почала плакати жінка, ні не просто плакати вона почала вити. Я одразу впізнала цей звук. Так звучать жінки, коли щось втрачають. Щось дуже цінне, щось, що складало величезну частину їхнього життя.
Поки я чекала світлофор, щоб перейти, вона сідала на землю, притулялася до стовпа і ніхто, хто був поруч, не підходив до неї. Коли я нарешті була на її боці я спитала що трапилося і чи можу я чимось допомогти. «Брата не має. Мого брата більше не має. Сьогодні його вбили на фронті. Він поїхав лише три тижні тому і одразу на передову. А тепер його нема».
Я не знала, що казати в таких випадках, єдине, що я могла для неї зробити, це залишатися поруч. Я обійняла її і міцно-міцно тримала. У неї сбивалося дихання, вона не могла зробити новий вдих і я попросила її дихати разом зі мною. Я згадала, як мені допомогало це під час пологів, коли разом зі мною дихала акушерка.
Раптом підійшов чоловік, спитав що трапилося. Я відповіла замість Віки, так звали жінку, що у неї помер брат. Попросила його принести водички. Він нічого не промовив і одразу зайшов зворотньо в дом. В якийсь момент, я думала, що він вже не повернеться. Але він вийшов з чаркою в одній руці, зі склянкою води – в інший.
– Як звали брата?
– Рома.
– це за Рому, – і протягає чарку горілки.
– атепер воду. Молодець. Чи є хтось, хто може
по вас приїхати?
– так чоловік, вже їде.
Я все ще стою і обіймаю її за плечі, бачу що вона
трішки приходить до тями
– пішли до мене, почекаєте у нас вдома, –
раптом сказав чоловік. І Віка, і я вцей момент
напряглися. Я сказала, що я можу з нею побути
на вулиці, не треба кудись з нею ідти. Чоловік
взяв пусту чарку та склянку. Його руки сильно
тремтіли.
– Чотири тижні тому у нас не стало сина. Він теж
загинув на фронті. Он моя жінка, – він показує
на відкрите вікно другого поверху, де на
підвіконні обпершись локтями, стоїть жінка та
плаче. Вам треба сісти. Ходімо. Ми знаємо як це.
Віка пішла з ним. А я пішла додому. З
величезною дірою від цих двох трагедій,
розуміючи, що таких «ми знаємо як це» з
кожним днем стає всі більше і більше.
На фото мій тренч і сліди туші від сліз Віки на
ньому, які зранку чітко нагадали, що війна
кожного дня поруч, навіть, коли ми не чуємо
вибухів (хоча сьогодні вночі в Одесі ми чули все).
