Харьков 22 марта 2024 года.
Привет, дневник.
Проснулась сегодня около пяти утра. Первый взрыв был такой мощный, что, казалось, меня подбросило вместе с кроватью. Доберман мгновенно рванул в ванную, птица громко захлопала крыльями в вольере. Началось.
Удивительно, но на одиночные ракеты мои животные так не реагируют. Переполох в доме начинается только тогда, когда атака будет адской. Или, как принято говорить, – масштабной.
Я встала, включила вытяжку на кухне и закурила.
Вторая, третья, четвертая…
Нет страха, нет паники, нет даже ненависти. Пустота.
Никаких чувств, только ощущения – взрывная волна пронизывает тело.
Где-то на пятой ракете вытяжка издала последний протяжный гул. Электричество исчезло. Проверила краны – воды нет. Батареи остыли минут за десять.
Ленты ТГ каналов перестали обновляться. Все сообщения в моем телефоне зависли на отметке 5.07 утра.
Шестая, седьмая, восьмая…
На двенадцатой я перестала считать.
Села рядом с Гектором на пол в ванне, стала гладить перепуганную морду
– Всё хорошо, малыш, всё хорошо, я рядом.
Вышла к Кирюхе на балкон. Птица на нервах принялась выщипывать перья на груди.
– Всё хорошо, моя девочка, всё хорошо, я с тобой.
Из окна 17-го этажа видны вспышки пламени по всему горизонту. Слышен свист летящих ракет и треск “шахедов”.
Около шести утра вроде затихло. Я залезла в кровать и укрылась одеялом.
Связи нет, воды нет, электричества нет. Что в Украине не представляю. Куда прилетело, есть ли жертвы – ничего не знаю.
UPD. Сейчас около десяти утра, вышла гулять с собакой. Светофоры не работают. На заправках очереди. У банкоматов очереди. Видела человек десять с чемоданами, грузятся в машины.
UPD-2. Сейчас пять вечера. Ситуация не изменилась. Электричества нет, воды нет, связи нет. У меня осталось 17% зарядки. В заброшенном парке, где мы всегда гуляем с собакой, очень людно. Компании, семьи с детьми. Настроение подавленное, но паники или истерики нет ни у кого.
UPD-3. Утро 23 марта, дали свет! Низкий поклон всем службам, сотрудникам, энергетикам. Пойду читать новости. Самое страшное за эти сутки – неизвестность.
UPD-4. Друзі, нажаль світло врубають і вирубають на протязі чотирьох вже діб постійно, без будь-якого графіку. Вибачте, але я фактично без зв’язку (.
26.03.2024
Як живе Харків після масованого ракетного обстрілу у п’ятницю.
Переважно в темряві.
Хоча, за все місто не впевнена, кажуть в деяких районах мешкають щасливчики, яким взагалі не вимикають ні світло, ні воду, ні зв’язок.
Брешуть мабуть.
В мене, як завжди, джекпот – нічого нема по вісім годин на добу. Цивілізацію врубають і вирубають рандомно, вгадати в яку мить це станеться неможливо. Особливо бадьорить коли ти в ліфті.
У домовому чатіку турботливо попереджають, що не можна користуватись зараз ліфтами: “Застрягнете і капець!” Це точно пишуть мешканці перших поверхів, бо вони гадки не мають, що справжній капець то – жити на сімнадцятому і тричі на день вигулювати собаку.
Від постійної крепатури я вже трохи кульгаю. Якщо бачите у Харкові кульгавих людей, то це ми – ваші сусіди з верхніх поверхів, володарі прекрасних краєвидів з вікна, хай їм грець.
Так що, коли ліфт працює я в нього сідаю. І молюся.
Ще із кумедного. Коли зв’язок вирубають по вулицях тепер їздить поліцейська автівка і в гучномовець повідомляє про повітряну тривогу.
Суворі такі
– Негайно пройдіть в найближче укриття!
У нас по району вже гуляє легенда про бабцю, яка зупинила ту автівку і спитала у хлопців, де є то найближче укриття.
Кажуть поліціянти розгубилися. Бо до метро бабціними кроками хвилин тридцять, до відбою як раз дочухає, а більше поруч нічого і нема.
Я не сварюся, я посміхаюся. Люблю своє місто.
Вчора захожу в зоомагазин за кормом Кірі, там суцільна темрява і такі світлячки снують туди-сюди. Це покупці з ліхтариками. І хлопець продавець диригує: “Ліворуч для котів. Далі. Ще далі. Ні, ні туди, там хом’як”!
Ну смішно ж.
А може ми просто плакати вже втомилися.
П.С. Коли з’явиться цей допис, то означатиме, що нам дали світло. Хоча ні – “електрику”, бо світло в нас ніколи не зникає.
03.04.2024
Заехала сегодня в свой любимый цветочный магазин на проспекте героев Харькова. Думаю, электричество днём вырубят – я балкон приведу в порядок: окна помою, цветы вынесу, отростки пересажу наконец, а то корни уже километровые.
Весна же. Не смотря ни на что.
Девушка меня встречает на пороге, говорит: “Ой нет, что вы, бегониям рано еще на балкон, вон ночью до ноля обещают”.
И мы стоим с ней в потрясающе пахнущем зале с садовыми розами и вместе смотрим погоду. Сирена завопила, переглянулись, молча перешли в отдел с удобрениями, подальше от окон, и обсуждаем выход драцены из зимней спячки.
Боже, как я люблю свой город.
Казалось бы, он такой большой, огромный, я в некоторых районах даже не была никогда. Но такой крохотный.
Бабулька на рынке мне недавно говорит: “Сьогодні сметана трохи кисленька, не така, як ви тоді брали”.
Тоді – это в начале марта. Помнит.
На заправке, где мы оставляем машину, когда идем с Гектором в парк, все сотрудники знают какие я курю сигареты и какой люблю кофе. Добермана называют “наш красавчик пришел”. И бегут гладить за ушком.
Это мой город.
С его междометиями “тю”, “ля”, “шо”, которыми можно выразить весь спектр существующих эмоций.
С его бесконечными лавочками, которые если продать, то можно купить Монако.
С его легкой высокомерностью
– Не парк Шевченко, а САД Шевченко! (закатывает глаза).
С его “тремпелем”, “кульком”, “судочком” – терминами, которые иногда не понимают даже в соседней области.
Харьков.
Я научилась плавать в “речке-вонючке” на Салтовке и впервые сломала ногу, прыгая с самой низкой точки “канатки” на Павловом Поле.
Я выросла на “студняке”, бегала на свидания “под градусник”, фоткалась у “дистрофиков”, которых приезжие называют памятником влюбленным.
Я знаю почему “горбатый мост” – горбатый!
Мой город. Сегодня он покалечен, обесточен, в некоторых районах обезвожен. Фанерные окна, бетонные блок-посты, хмурые лица.
Больно.
В последние дни его имя не сходит с первых полос изданий – “готовится наступление”, “эксперименты с новыми бомбами”, “эвакуируйтесь”.
И вчерашний фрагмент из эфира кремлевских мерзавцев
– Стереть Харьков с лица земли!
Дядьки в студии одобрительно кивают.
Мне не страшно, нет, мне брезгливо. Будто педофил произносит имя твоего ребенка.
Я посажу бегонии на следующей неделе. Плевать на ваши “попытки дестабилизировать ситуацию и запугать население”.
Хер вам, а не Харьков.
09.04.2024
У неділю возила мати до сина. На день народження. На кладовище. На алею Слави.
Артемчику повинно було виповнитися 26, але йому тепер назавжди 24 рочки.
Мати привезла хлопцю “його” сигарети і улюблене печиво. І свічки, і квіти. Так і сиділи. Палили, мовчали.
Якщо чесно, це нестерпно. Алея Слави на харківському 18-му цвинтарі стала морем, океаном, безоднею. Жовто-блакитні прапори тут здається не закінчуються.
Алею видно з траси, і безмежність її теж можна відчути не згортаючи. Але коли потрапляєш всередину, тут все по іншому відчувається.
Ось вони – справжні Герої. З іменами, прізвищами, світлинами.
Ось Андрій посміхається, в нього на руках безпородне цуценя. Фото зроблено десь в бліндажі. Мабуть це останню фото хлопця. Підпис на хресті “Дякуємо за те, що ми живі”.
Дякую, Андрій.
Ось Сергій. Напис “з Україною в серці” і цифри: 2002 – 2022. Дитина. Ще вчора сидів за шкільною партою. Мабуть напередодні повномасштабної сперечався з батьками куди йому вступати – на економічний, чи до комп’ютерних наук.
Дякую, Сергій.
Денис, Ігор, Антоніна, Сашко, Степан, Валерій… Дякую.
Я ходжу вздовж чорних постаментів і читаю зворушливі слова, висічені на камені: “буду шукати тебе у безлічі світів, поки не знайду…”.
Як це витримати?
На одному з пам’ятників прикріплена записка “Любий, в тебе народився син!”.
Неможливо навіть поворухнутися біля цього білю. Застигла.
Господи, за що?!
Чи є відповідь бодай у когось в світі. Чому цей тридцятирічний батько ніколи не побачить своє дитя?
Так, він загинув на своїй землі, захищаючи свою вагітну жінку від російських танків, дронів, ракет, ґвалтівників, мародерів, вбивць, окупантів.
Але чого вони до нас вдерлися? Тому, що якась гидота просто ненавидить українців. І все.
Нема ніяких більше причин. Не існує. Гітлер ненавидів євреїв і палив їх у газових камерах.
Це просто неможливо осягнути у двадцять першому сторіччі.
Світ має прокинутися. Кожен повинен уявити, що він стоїть на величезному кладовищі і питає всесвіт: Як? Таке? Можливо?
З днем народження, Артем. Слава тобі, Герою. Вічна пам’ять.
