26 февраля
Это был вечер 23.02.22
Это моя семья и я счастливая с ними праздную свое 30-летие.
Мы строим планы на будущее, отдыхаем. Мы собираемся на работу и в школу утром.
Но утро не наступило…
В 4 утра началась бомбёжку и война.
Как Гитлер в 1941 начал ночную бомбежку без предупреждения, так и сраный трус *утин х*йло поступил в 2022.
А потом были 27 часов в пути с ребенком и котами, разбросанные вещи в доме, праздничный торт так и остался в холодильнике.
Потом созвоны с родными, которые в подвалах.
Одно желание- спасти ребенка от ужаса войны.
За эти двое суток я поняла насколько я горжусь своей страной, нашей армией и президентом, которого я ранее не поддерживала.
25 марта
Місяць як я не вдома, місяць і день як йде війна
Сьогодні рівно місяць, як ми на Закарпатті
Я все ще дуже хочу додому, але вже не плачу за попереднім життям.
Я вже знаю, що його не буде, та буде інше, мабуть краще
Я все ще почуваю себе жахливо, живучи”в приймах”, але я безмежно вдячна людям, які мене прихистили. Ми вже стали якоюсь новою сім’єю.
Я любила завжди цей регіон і, не дивлячись на все, люблю його ще більше.
Я вже не боюся, не чекаю перемоги прямо зараз, я прийняла той світ, що є і живу просто тут і зараз.
Я, як ніколи, впевнена в перемозі, і впевнена в собі, бо я хочу жити.
Та я розумію і розуміла, що ця перемога вимагає багато терпіння та зусиль.
Я багато разів думала, що завтра поїду закордон, бо мене чекають рідні і друзі ледь не в кожній країні Європи і не тільки. Але так і не змогла… І з кожним новим днем розумію, що не зможу.
Як я можу поїхати, коли мій чоловік тут? Коли мій дім тут?
Я вже не хочу їхати додому прямо зараз, мені вже не сниться мій дім, я не плачу за своїм світом до війни.
Я вже не хочу нічого, мне все влаштовує і я готова багато терпіти мовчки…
Все, що я хочу, це обійняти свого чоловіка, коли він повернеться додому цілим і неушкодженим… Разом з усіма чоловіками, які пішли захищати нашу країну.
Я справилася зі своїм болем і страхом, і готова боротися на своєму фронті.
Я вірю, як ніколи.
Я прибрала всю ненависть і сфокусована на тому, що ми хочемо досягти.
Я кожного дня молюсь, медитую, і читаю таку собі мантру:
В МОЄМУ СВІТІ МИР. Я ЖИВУ В БЕЗПЕЧНОМУ СВІТІ. ПЕРЕМОГА НАША. БОГ НАС ОБЕРІГАЄ. МОЯ ЛЮБОВ І ВІРА ЗАХИСТИТЬ МОЮ СІМ’Ю.
21 апреля
Справа в тому, що у мене немає дому…
Враховуючи, що до війни я їздила максимум по Київській області, тепер я відчуваю себе профі за кермом…
Вчора ми знову подолали майже 9 годин в дорозі, гірський перевал за перевалом, сонце, потім сніг… Та найгірше дорогу сприймають коти 🤢
Чому я не повернулася додому?
🔸Мабуть, тому що я дослухаюся до порад більш досвідчених людей, які кажуть, що ще рано
🔸 Мабуть, тому що я не хочу ні сидіти в укритті з дитиною вночі, ні нехтувати тривогою, сподіваючись, що не прилетить
🔸І саме головне “мабуть”.
Тому, що мене ніхто там не чекає…
Мій чоловік на службі, всі друзі виїхали, як і клієнти, вся робота онлайн…
Для мене дім- це люди, а не бетонна коробка.
Я не сумую за квартирою, не сумую за пустим містом, я сумую за рідними…
Тому ми їдемо далі, і хто знає, куди нас приведе доля😃
Йду за покликом серця і ніколи не помиляюсь
22 апреля
Два місяці на Закарпатті промайнули як один день…
Як би там не було, та я безмежно вдячна цьому краю
Чаруючій, загадковій, неймовірно багатій на красу нашого світу частині України
Любила Закарпаття раніше і ще більше люблю зараз ❤️
А ми рушаємо далі, на зустріч новим пригодам, по дорозі якою веде нас доля…
11 мая
Ми всі стали трохи брехунами останнім часом…
Зазвичай, на питання: як ти? Ми відповідаємо: все добре.
Чоловіки в окопах і під обстрілом, закриваючи динамік, щоб приховати як бахкає, кажуть своїм жінкам, що все добре.
Жінки, витираючи сльози, беруть телефонну слухавку, натягують посмішку і кажуть, що все добре.
Бо жоден не хоче засмучувати свого коханого, якому теж важко.
Ми використовуємо цю “білу брехню” в розмовах з батьками і дітьми.
Бо вони й так нервують, бо їм може бути важче…
Такими стали всі розмови за останні три місяці.
Та пам’ятайте, що кожен з нас не один. Разом- ми сила.
І завжди буде людина, якій можна довіритися і виплакатися, навіть нехай ви – відважний і сильний воїн.
Не соромтеся своїх почуттів 🥲поки ми відчуваємо- ми живемо.
18 мая
Оце так буде пригода…
Це були перші слова моєї доньки, коли я розбудила її о 5 ранку того самого 24 лютого.
Ми говорили раніше про те, що можливо нам доведеться швидко збиратися і їхати далеко в разі нападу Росії. Тому вона була готова і швидко зібрала всі свої речі за 15 хвилин.
Але сьогодні не про це.
Сьогодні я хочу нагадати, що нам варто повчитися деяким речам у наших дітей.
По-перше, сприймати навіть непередбачувані і складні обставини як пригоду.
Якими б поворотами крутими не пролягав наш шлях та він все одно приведе нас туди, де ми маємо бути.
Проте наскільки легше йти цим шляхом, якщо сприймати його як пригоду і насолоджуватися дорогою?
А друге, це супер здатність дітей помічати чудеса скрізь.
Про що ви думаєте, коли йде злива і скрізь грязюка під ногами? Точно не про красу всесвіту…
А от діти радіють,стрибаючи калюжами і ловлять краплі дощу.
Отож, давайте навчатися у наших діток радіти кожній митті, як неймовірному диву і помічати красу світу навколо.
Де б ми не були, та кожна мить унікальна і її варто прожити, відчути на повну.
