Іван родом з Чорнух, звідки сам філософ Григорій Сковорода. З містечка, де уповільнена річка Многа, (кажуть, у ній багато золота та срібла), а ще орнаментована земська лікарня та школа з шестикутними дверима-вікнами. До Полтави – двісті кілометрів, до Києва ближче — сто вісімдесят.

Перед самою війною чоловік підписав контракт, служив у Херсонській області в зенітному ракетно-артилерійському дивізіоні. Того фатального ранку небо запеклося, закровилося, земля заходилася тріскатися, як гарбузове насіння. Військову частину було розбито авіацією, колона відступала, ворог наздоганяв. Авто, у якому їхав Іван (позивний Борман) спалахнуло наче сірник, але побратими дивом вціліли. З собою – нічого: ні одягу, ні документів: усе злизав вогонь. Пробиралися полями до села Нечаєво, де їх прихистив дід. Спали в холодній хаті на матрацах, носили старечі дідові куфайки, аж поки не підчули розмову. Односельчани наполегливо радили хлопців здати, тож мусили рухатися далі.

Більше тридцяти кілометрів йшли потайки, бо всюди стояв окупант. Нарешті Стара Збурʼївка: маленьке село, обкладене озерами та полином. Івана прихистила жінка й поставилася, як до рідного сина. Він допомагав по господарству, садив та обробляв город, але не втрачав зв’язок зі штабом, передавав позиції, корегували вогонь. 

У липні вдалося вирватися з оточення. Борман за три доби дістався Миколаєва, відновився в бригаді, отримав двотижневу відпустку. Прибув додому як з хреста знятий. Про окупацію жодного слова, щоб зайвий раз не хвилювати матір.

Осінь зустрів неподалік Авдіївки. У місті ще налічувалося більше вісімдесяти вулиць, працювали поодинокі магазини, місцеві варили свою фірмову авдіївську кашу, дикі гуси збиралися в мандри. Обстріли не вщухали. Чоловік ніс службу коло сіл Первомайське, Невельське, Очеретино. Кругом покинуті хати, заіржавіле листя, стерня. Далі сніг, морози, віхола. Квітень, волошки, гранітний тюльпан. Контузія, ще одна, і ще. Повертаючись з позицій, набирав кохану й розмовляв з нею про мир. Про море, гори, спільне майбутнє. Якось під час розмови енергійно обтирав серветкою волосся, шию, обличчя.

– Що ти робиш?

– Миюся

– Ви так приймаєте душ?

– Саме так.

У селищі Покровське розселилися в дитсадку. Іван облаштувався в прибудові, бо виходжував новонароджених кошенят (кицька привела й десь повіялася). Малечу вигодував зі шприца, назвав Матрос, Чорниш, Донбас. Крім них прибилася собака й враз погризла хлопцям взуття. Бігала хвостиком, під час телефонних розмов завше виставляла свій писок. Іван воював, готував на всіх окрошку (обожнював холодний овочевий суп), зрідка приїздив у відпустку. З кожним разом все більш зморений та сивий. Апетиту не мав, спав тривожно, здебільшого ходив з кутка в куток. Мамі здавалося, що не мав жодної подряпини, лише після загибелі дізналася про дев’ять контузій. Кохана шила весільне вбрання (побратися планували в червні). Напередодні зізнався: «Люба, я так втомився», а наступного дня на порозі бліндажу воїна наздогнав уламок. Мозок помер відразу, серце ще билося двадцять хвилин.

Ховали напочатку літа. Єгору (дев’ятилітній син від першого шлюбу) віддали прапор, батьків годинник та нагороду «Золотий хрест». Дитина без упину плакала. Сусід пошепки переповідав свій сон: «Сниться, що прямує великий натовп. Рішуче так, жваво. У ньому самі чоловіки. Бачу, серед них наш Іван, тож не втримався, покликав. Він спинився, приязно помахав, пішов далі. Нога в ногу… Разом з усіма».