Світанки…
Найважче, з тих пір як почалась війна, мені даються світанки…
Протягом місяця від початку війни я завжди прокидалась о 5-+,тому що тієї страшної першої ночі, коли мій будинок здригнувся від перших 6ти вибухів, яки сталися поруч з моїм будинком, я теж прокинулась у цей же час.
Усвідомити, що сталося найстрашніше, знадобився деякий час, сидячи на полу біля кроваті і здригаючись від неймовірного страху та свого плачу, я сподівалась що це якась помилка, що такого не може бути, на має бути у 21 столітті. Не має… Але сталося…
Ми втратили контроль над своїм життям, над своїм майбутнім… Наша психіка розсипалась як дитячий конструктор…
З кожним світанком, прокидаючись, найважче знову розуміти, що війна не скінчилась, що знову хтось загинув, знову в тебе немає того, що було колись… До війни. Знову шукати сенс у новому дні, збирати свій конструктор, підшукуючі нову деталь, до того, що вциліло…та вміщувати нову реальність у свою психіку і жити далі…
Почуття часу викривлено, тому що реальність стала нестерпною.
