Місяць, який я буду все життя намагатися забути, але не зможу!!!
Місяц, як я далеко від дому, рідних, друзів. Місяць зовсім іншої реальності. Місяць болю і сліз. Місяць ненависті і жаху. Місяць…
Місяць неомовірної любові до усіх українців, ЗСУ, волонтерів, просто небайдужих людей. Місяць сприйняття себе і свого місця. Місяць який навчив мене любити і цінувати, віддавати і отримувати, допомогати і втрачати.
Місяц за який я зрозуміла, що так сильно люблю свою Україну, що ніколи не зможу бути вільною на чужині!
В перший день я залишилась без двоюрідного брата.
На 5 день, я зрозуміла, що потрібно розраховувати лише на себе і довіряти лише своїм відчуттям.
На 7 день, людина, яку я вважала другом зробила мені боляче до сліз…друга в мене біль немає.
На 9 і по цю хвилину, я безмежно вдячна своїй кумі, яка годує мою маму, волонтерам з Броварів, дівчатам з @papir_blog і усім чехам!
Я збирала речі ще до нового року. Раз на тиждень я писала свому найкращому другу: “Війна буде! Я відчуваю війну” . На що він кожного разу відповідав: “Заспокойся! Він що зовсім дебіл?”
24.02 я написала “Війна! Він зовсім дебіл!”
Виявилось, що самий відповідальний в нашій сім’ї Коля, він зібрав усе на початку лютого і лише те, що дійсно треба! Ліз склала речі 21 ввечері, 99% речей книги.
Я сама безвідповідальна! Бо 23.02 після уроків, поверталась до школи, аби Коля забрав фізру. Він був проти, але аргумент – завтра ви до школи не підете, переважив. А завтра було все розписано до хвилини: ми збераємо усі речі, в 11.00 я знімаю лак (бо де я буду це робити під час війни), о 13.00 ми їдемо за паспортами, завозимо квіти і Масю до бабулі, повертаємось, збираємо речі. В пт я відправляю посилки дівчатам з @papir_blog, отримую свої, прибираюсь в хаті, заношу Хому в сусідній будинок, вночі зносимо речі в машину, бо під ранок почнеться війна!
Я помилилась! Рівно на два дні!
5.28 – цей час ми не забудемо ніколи! Ми чули як почалась війна…
P.S. Тато дітей залишився вдома
Але війна змінила усе… майже добу за кермом. Я дякую своїм найкращим дітям, які жодного разу не пожалілись, не заплакали, навіть підтримували, не даючи заснути вночі.
Ми приїхали на “перехід” вранці, черга – здуріти! Рішення – їдемо на Букавель! Я стрибала, плакала і сміялась одночасно! Я не хотіла тікати. Для мене, дочки військовослужбовця – це справжня зрада.
Ще 4 години і я зможу заснути…
В Буковелі було повно снігу, він йшов день і ніч, день і ніч. Було повно народу, машин, на дорогах пробки… і пусті траси. Відключені підйомники, зачинені прокати…
Пусті полки. Блокпости. Гнітюща тиша … а потім, перестрілка посеред ночі…
Мене це обурює досі! Ця людина досі отруює моє життя і я от себе караю, що така добра. Бо жалко людину, бо така ситуація… але є люди, яких не варто жаліти! Вони цього ніколи не оцінять…
Дуже велика подяка усім нашим волонтерам. Усі три доби у дітей була гаряча їжа, напої, перекуси. Вночі, вони стукали у вікно, пропонували бутерброди, чай, каву. Мені хотілось усіх їх обійняти. А яке смачне какао було у дядечки з мобільного кафе.
Так проблема с туалетом (добре навколо ліс), так наші люди свіні навіть в такій ситуації, тому пляшки, стакани, тарілки, серветки і навіть памперси чомусь не потрапляли в сміникі розвішані кожні 10-15 м.
Але і тут дякую волонтерам! Вони пропонували усім бажаючим мусорні пакети і перчатки і люди самі збирали сміття, замість того, щоб сидіти в авто.
Сподіваюсь в мене більше ніколи не буде такого досвіду перетину кордону!
Коли мене вмовляли поїхати, мені сказали: “Я про все домовився, тільки довези усіх!” Мені обіцяли підтримку в Чехії (Прага), добре житло, їжу, допомогу з документами.
В результаті, я отримала після 4 діб в дорозі – бомжатнік (нажаль фото не передають усьго жаху), де діти спали на підлозі, де в душ ми пішли в носках, бо бридко, де в туалет зайти було неможливо, де на кухні було страшно до чогось доторкнутися. Дякувати – білизна була нова, в холодильнику таки була їжа!
Так, я не маленька, і знаю ціну слів деяких чоловікив, але, щоб змусити рідну дитину спати на полу, а чужу разом з коханкою поселити в одному з кращих готелів Праги – це для мене дико. Напевне саме тому я зараз страждаю від “сусідки і її дочки”. Але в той момент мені було жалко цих двох, які не можуть постояти за себе.
А знаєте чого мене навчила війна – жити тут і зараз! Радіти тиші, сонячному промінчику, співу пташок, новому дню і його закінченню. Я навчилась зупинятися хоча б на мить, насолоджуватися смачною їжею, запашною кавою. Я навчилася цінувати…
І хоча ми живемо в глухому селі, де навіть немає магазину. В нас найгірша кімната з усіх можливих. В нас старий холодильник, і пошарпаний стіл. Нас найбільша кількість народу на метр квадратний. Я все одно вдячна за те що маю і це напевно вперше в житті.
Самі чехі називають це місце – “дупою”. На карті воно позначено, як Kamenna Horka. Тут дуже старі дома (див. фото) і в них живуть люди! Тут скачуть зайці, прогулюються олені, пригають чорні білки.
P. S. На фото наша перша вечеря – дуже смачна, навіть не враховуючи, що ми 5 днів не їли гарячої їжі. Пригостив хозяїн дому, чудова людина, якій наші “біжинці” сіли на голову і свісили ніжки…
На це 8 березня, усі жінки України хотіли лише один подарунок – Перемогу. Нажаль, цього не сталось.
Наш хозяїн спік усім штрудель. Це було неймовірно приємно і дуже не сподівано… але так хотілось Перемоги…
Коли я приїхала в Пардубецький край, тут ще нікого не було з біженців. Усі намагалися залишитись в Празі, Брно, поїхати в Карлові Вари. Мені важливиші були умови проживання.
В більшості люди тут доброзичливі і намагаються допомогти. Так, є і такі, що кажуть “понаїхало”… але мені не траплялись такі.
Усі роблять що можуть. Єдиний конфлікт стався в Уряді праці, коли я шукала роботу.
В графі – освіта і спеціалізація я не написала нічого. А що я напишу? В 95 закінчила колідж – електрозв’язок на залізниці. Потім університет – інженер зв’язку. Потім КПІ – облік, аудіт, бухгалтерія. Далі Міжнародна акалемія маркетингу, курси smm і копірайтінгу (дякую Катерині Дунаєвій), перед першим ковідом Університет Грінченка – і куди я все це приткну в маленькому містечку, де немає навіть наземного транспорту! Не кажучи вже про метро, яке я проектувала останні 20 років!
Ні, звичайно, я запитала – чи можу я запустити тут власний бізнес? Так! Але… оформлення паперів займе десь 2-3 місяці (про чеську бюрократію розкажу згодом).
Так ось, графа – пуста. Вони розмовляють між собою і одна каже: “Може вона тупа?” Це мені каже чешка, в країні якої 75% населення мають освіту лише 9 класів!
Ото мене прорвало!
Я не розмовляю чеською, але розумію її. Та в мене є гугл перекладач!
Взагалі-то вибачились, але “осадочек” залишився.
Мої діти ніколи не мають сумнівів, що до мене. Жодного разу в них не виникло думки, що я чогось не можу чи не вмію.
Навіть коли один каже: ” Єєєє…аааа….”. Інший тут же відповідає: ” Не сц… зараз мама усе порішає. Вона в нас справжне рішалово!”
І вони навіть не здогадуються, що мама така смілива і сильна лише завдяки моїм друзям.
І ще є ті, хто відчуває, що я на грані і пише мені в пп.
Але тут їх немає і в мене зломалась машина. Я так розгубилась, що навіть не відчула жодних емоцій. Та виявилось, тут в мене вже теж є підтримка))) чекаю 2 тижні черги на ремонт. Так-так, тут черги на ремонт, ну в них же не має: мій кум, Петро, у томі сірому гаражі, третьому зліва, за правим поворотом усе зробить за пів дня.
P.S. наших клієнтів @altstarua тут нажаль теж немає((( Скрип під лівим переднім колесом – це була пружина, яка розсипалась посеред дороги!
А знаєте чого мене навчила війна? Бути вдячною!
Я вдячна за тишу, за перші промені сонця, які я зустрічаю кожен ранок, тому що робота починається о 6.00. Я вдячна за холодний дощ і теплий вітер, за зоряне небо і важкі чорні хмари.
Я вдячна тим людям, які питають: “Як ти?” і тим хто мовчить. Я вдячна усім хто поруч і тим хто покинув мене. Я вдячна тим хто підтримує і тим хто встромив мені нож у спину. Я вдячна тим хто з’явився в моєму житті і тим хто пішов з нього, так, тихо, “по-англійські”.
Я вдячна своїм друзям і ворогам. Я дуже вдячна своїм дітям, яким довелось породослішати, стати відповідальними, розсудливими. Особливо @_nikolaguuriev
коли я за кермом починаю блукати в гугл картах (в мене топографічний критінізм, який неможливо вилікувати)))).
Я вдячна чеському уряду, за колосальну підтримку і витримку (бо давайте бути чесними, не усі українці тікали від вибухів). Я вдячна волонтерам маленького містечка @svitavy. Я вдячна пану Матушеку, у якого ми живемо.
А ще тим, хто витримує мої сльози і істерики (особливо тато моїх дітей, кожний раз коли я пишу серед ночі, що ми збераїмось і їдемо додому). Усім хто підтримує мою маму.
Дівчата з @papir_blog ви взагалі неймовірні і щоб я без вас робила, так далеко від дому.
І так, я вдячна ***! Бо саме вони показали мені наскільки я люблю Україну! Завдяки їм я перейшла на українську мову!
6.00 – початок робочого дня, але усі приходять на п’яту.
8.00-8.10 – перерва на каву
10.00-10.05 – перекур, або можна вийти в туалет
12.00-12.20 – обід.
14.00 – кінець робочого дня, але вийти ви можете не раніше ніж 14.05. Бо ота штука на першому фото зробить гадость на тій бумажці, що на другому фото. В мене гадості було 2. За одну хвилину знімають гроші, як за годину. Можна відпрацювати… але рівно годину!
Сьогодні був мій останній робочий день. Нажаль зараз я дуже втомлена, як фізично, так і морально. Відчуваючи шквал негативних емоцій на мою розповідь, я поки що утримаюсь. Скажу лише одне – добре що я живу в Україні.
І мені пощастило з усіма моїми начальниками! Як же я вас тепер обожнюю!
І знаєте, що я зрозуміла? Хвороба, як і війна – “лакмусовий папірець”. А ще в Чехії дуже стрьомно хворіти (навіть, якщо ти чех) і зломати авто (якщо в тебе не “шкода”).
Першою захворіла Лиза. На третій день приїзду температура 38, наші ліки не допомогають. Я в паніці… але наш Хозяїн дав якесь дивне зілля і наступного дня Ліз була здорова. Вух…
Наступна, я. За 4 дні до виходу на роботу – температура 40. Ні чудо-зілля кожну годину, ні звичайні ліки не діють. Я переодично втрачаю свідомість, марю… і знаєте що? Все що хвилювало оточуючих (окрім моїх дітей), а як же я їх відвезу в магазин у місто? А зможу я сісти за кермо? Дякую, тут теж прийшов на допомогу хозяїн. Але ніхто, із тих людей, яким я допомогла влаштуватися тут не спитав – як ти? А вам хоч хліб треба?
З понеділка почалась робота. Температура спадала до 37 і підіймалась до 38. Дівчат хвилювало бухло в магазині… було настільки погано, що на образу не вистачало сил.
Останнім, сподіваюсь на це! був Колюня. Температура і кашель. Чудо-зілля і наші ліки. В школі сказали, що по закону мене повинні відпустити з роботи. На роботі сказали, закон на нас не діє.
Дякуючи, усім, хто нам допомогав, ми справились! Живі і здорові. Все добре, окрім авто. Але ж в мене не “шкода” і про це наступного разу.
Намагаюсь жити далі, шукаю точки опори, балансую між роботою і тривогами, іноді засинаю на пару годин… і знов слухаю повітряні тривоги 🔊
В тому житті… до 24.02, я багато читала 📖
В цьому житті… після 24.02, саме дівчата з групи @papir_blog дали сил жити далі 🫂
Почала знов читати, ночами, коли темно і тихо… тиша тепер доступна не всім, як і книги🔦((
P.S. 📚 на фото книги, без яких Ліз відмовлялася тікати. Майже усі були прочитані нею в 🇨🇿
10 вересня
Моя нова тимчасова адреса. Дивлячісь на останні новині і кожного разу дякуючи ЗСУ і усім хто боронить Україну, вона буде дуже тимчасовою!
🇺🇲 Моя окрема вдячність американській родині, а також усім їх друзям та Українській діаспорі в місті Athensза надану нам можливість, прихисток і терпляче ставлення до нас.
🇺🇦 P.S. приношу вибачення, що досі нікому не розповідала, що ми відлітаємо до Америки, що досі мовчала де ми і що з нами – мені просто було дуже лячно знов їхати в нікуди.
11 вересня
Це було найважче рішення у моєму житті. Воно було навіть болючишим ніж 24.02…
🇺🇦 Я плакала, заперечувала, кричала, потім мовчала і нікому нічого не розповідала… І це не тому, що я не хотіла їхати, а тому, що я просто ненавиджу бути залежна від когось. Я звикла все робити сама!
12 вересня
🚄 Якщо вам здається, що українська електричка суботнього ранку або недільного вечора, то найстрашніша кара в світі… запам’ятайте! Вам лише ЗДАЄТЬСЯ!
🚄 То ви просто не їхали в польському інтерсіті з квитком без місця.
🚄 Тамбур. Діти сидять на підлозі уткнувшись головами у двері. Далі пройти неможливо. Сплять.
