МОЯ ВІЙНА
У 2014му році я закінчувала 11 клас. Весною почалися обстріли.
Батьки відправили мене до рідних з центральної України… З тих пір 6 років я жила не вдома.
Що я тоді розуміла, школярка? Мені здавалось, що то все сюр і ми все одно будемо в безпеці. Слава Богу, так і було.
Я отримала освіту, стала лікарем та повернулась до свого містечка на Донеччині. І знов почалася війна.
Я стала старшою, вийшла заміж (історія чоловіка то взагалі окрема історія), будувала плани на майбутнє. Все перекреслили люди зі зброєю.
Ми знов поїхали.
Вже місяць ми живемо у друзів та чекаємо, коли зможемо повернутися додому. Чи повернемося? Чи буде куди?
Я з жахом дивлюсь, що роблять з містами на сході України. Маріуполя вже нема. Ізюм, Волноваха, Рубіжне, безліч сіл… Кожен день молюсь за рідних та своє місто.
Тримають мене на плаву люди. Наші військові, люди, що голіруч виходять проти озброєних загарбників. Мої пацієнти. Друзі.
У кожного свій фронт.
Ми ще на день наблизились до перемоги!
ЯК Я ПРОВОДЖУ ЧАС НА ВІЙНІ
Що ж, мої дорогі друзі, обіцяла я вам, що буду розказувати, що там на курсі дізнаюсь?
Тримайтеся! Можливо, буде дещо гаряче. І, сподіваюсь, цікаво.
Вже більше місяця в нашій країні війна. Не за своїм бажанням я сиджу вдома, тому… Я не можу собі дозволити гаяти час!
Мною було прийняте рішення взяти себе за шкірку та витягнути з болота апатії, в якому я опинилась. Як той Мюнхгаузен.
Я читаю книжки про мозок, слухаю психіатричні вебінари та проходжу курс по шизофренії (англійською так кумедно звучить «скіцофренія», раніше не чула вимову). Таким чином ще й англійську підтягую (так-так, продовжуй себе нахвалювати😂)
Не перестаю консультувати онлайн. Зараз це все, чим я можу допомогти тим, кому погано та хто не знає, куди звернутися. Зараз дуже багато людей не мають змоги особисто звернутися до лікаряа психіка міцніше не стає. Це – мій фронт.
Ну і блог також, звісно. Ним потрібно займатися.
Багатенько роботи буде після перемоги. Значно збільшиться частка тривожних розладів та депресій (хоча їх і так не мало), ПТСР. Намагатимусь про все розповідати. Ну, якщо сили будуть, звісно.
Бажаю всім нам скорішої перемоги та миру. Терпіння. Позитивних думок.
І психічного здоров’я, звісно!
“Справа в тому, що у мене немає дому…”
Так не хочеться, щоб це стало правдою. Але я бачу тенденцію, що тепер кожен день я буду читати зранку, що моє місто знов бомбили. З кожним авіаударом відмирає частинка мого серця.
Я знов переживаю війну. В 2014 році Слов’янськ це все бачив: відсутність води, готування на вогні… Тоді також було тепло. Такий самий час.
Я пишу це зі сльозами на очах.
Треба розпочинати нове життя. Не чекати нічого, а брати відповідальність за себе. І шукати новий дім.
Але чи дійсно в нас немає дому?
Ми на своїй землі. Мій дім – це моя Україна та мої рідні поруч. Дім там, де твоя душа. А душу в нас ніхто не забере.
ЯК Я БАЧУ ЖИТТЯ СЬОГОДНІ
Те, що розпочиналося як “ну, 2 місяці максимум, влітку вже будемо вдома” має ризик перевернути життя догори дриґом!
24 лютого змінило життя мільйонів українців: хтось просто переїхав, бо втікав від війни, та розпочав нове життя; комусь це стало поштовхом здійснити омріяну еміграцію; хтось переїхав – та зустрів свою долю. Життя надто непередбачуване, щоб можна бути впевненим хоч у чомусь.
Я дуже погано переношу зміни (інертна як той Тітанік). І мені важко було сприйняти, що треба закріплюватись в новому місці. Я пройшла і агресію, і торг, і депресію одночасно😅 Але зараз я бачу, що ВСІ зміни, що стаються в нашому житті – це для чогось. Через 10 років побачимо, для чого саме:)
І усміхнемось з себе, що не хотіли приймати ці зміни в своєму житті ❤️
