12 марта
Киев. 24 февраля в половину пятого утра я резко проснулась от трёх взрывов, разорвавших тишину сонного города. Учитывая события предыдущих дней, думаю, многие сразу поняли, что произошло. Поняли, но не осознали и наверняка есть те, кто до сих пор не осознаёт. 24 февраля 2022 года моя жизнь разделилась на “до и после” и больше никогда не будет прежней. Началась война.
Я никогда не могла подумать, что такое возможно сейчас, но увы. Это происходит, и никто не знает, когда у одного маразматичного психопата иссякнут амбиции, из-за которых тысячами умирают люди, а города превращаются в руины.
Я родилась в Мариуполе и прожила там до 17 лет. Это полумилионный промышленный город на берегу Азовского моря, который в последниегоды шел по пути стремительного развития. Там мой дом и мои родные. Моя мама, которой в этом году исполнится 60 и тринадцатилетний кот. Моя тётя. Мои знакомые. Родные места, привычные виды, любимое море. Там могилы моих предков… Всю жизнь я говорю по-русски, в школе преподавали на русском, вывески и документация до времён аннексии Крыма так же были написаны русским языком. Мы никогда не были против украинского, но это привычка. После событий 14-го года страна начала понемногу приобретать национальный колорит. Людям на законодательном уровне стали напоминать, кто они, какой у них язык, какая культура, в какой прекрасной стране они живут и я не вижу в этом ничего плохого, наоборот. Но почему-то, когда русский любит свою страну – он патриот, а когда свою страну любит украинец – то он фашист, нацист и бандеровец.
В голове крутится вопрос: “За что?”
Сейчас в мою страну пришли убивать мнимых националистов. Но кого убивают на самом деле? Зачем стирают с лица земли мирные города? Чем вам мешают детские больницы, сады, школы, родильные дома? Чем вам мешают безоружные люди?
Учитывая пропаганду вражеской стороны, мои миллион вопросов останутся без ответов, а факты отвратительной и необоснованной агрессии по отношению к людям моей страны будут названы ложью и фейками, хоть у них есть неопровержимые доказательства… Мы же, к сожалению, видели всё своими глазами и нам нет нужды хоть что-то выдумывать. Реальность ужасна.
15 июня
Як українцям не чхати на долю маріупольців.
Так, трохи клікбейт. Наразі прошу максимального поширення цього допису, бо допомога потрібна будь-яка. Репости, теги, корисні посилання, поради, власний досвід…
Моя родина родом з Маріуполя і, нажаль, війна стосується нас безпосередньо. Моя мати – сумлінно працююча на комбінаті ім. Ілліча майже все життя жінка. Цього року вона повинна оформлювати пенсію, але у світі бюрократичних пригод не все так просто. Коли звідусіль лунає заклик бути єдними та допомагати одне одному, державні установи будують стіни та не хочуть нічого чути.
Взагалі, є закон України “Про пенсійне забезпечення”, стаття 17, за якими моя мати має повне право піти на пенсію на 10 років раніше визначеного віку. <…> Та вельмишановні співробітники пенсійного фонду України трактують написане там інакше, мовляв я повинна була отримати інвалідність до 8 років (я захворіла в 11), тим самим відмовляючи мамі у пільговій пенсії. Для оскарження такого рішення в суді необхідно серед багатьох довідок і документів надати ще письмову відмову від ПФУ, яку будуть виготовляти цілий місяць! Чому так довго і як жити цей час – невідомо.
Щоб ви розуміли… Моя родина втратила квартиру з усім майном (на фото наші будинки), мама втратила роботу, я втратила підробіток та пенсію з інвалідності. Допомога від держави для внутрішньо переміщених осіб становить 2 тисячі гривень на місяць та якісь харчові набори раз на 2 тижні. Не дивлячись на те, що в совбезі вже є зареєстрована справа мами як ВПО, виплати з березня ще не надходили.
19 июля
Це ключі від моєї квартири в Маріуполі.
Ключі, про які я вчора випадково згадала і якими я більше не скористаюся. Немає більше дому.
Болить.
