13 березня
Коли хочеться сказати так багато, що лишається лиш мовчати…
Сьогодні 18 день війни.
Всі ці дні мені багато пишуть, цікавляться про мене особисто і про ситуацію взагалі, я відповідаю в особистих, але все мене не вистачало на цей пост…
Спробую зараз…
24 лютого я прокинулася о 5.50 від вибухів. Так, багато про це попереджали, але я не могла в це повірити до останнього і реальність виявилася страшнішою за уяву… Цей жах, і страх, і нерозуміння, як жити, неможливо пояснити навіть тим, кому пощастило в Україні жити подалі від кордону мордором. Вони кивають у відповідь, проявляють емпатію в міру свого емоційного інтелекту, але насправді не розуміють до кінця, що відчувають люди, які опинилися під обстрілами. І це не погано, і вони не пагані, просто особливості психіки.
На кілька ночей ми облаштували собі укриття в коридорі нашої квартири на 10му поверсі. За правилами 2х стін це було умовно безпечне місце, принаймні не небезпечніше за підвал 16поверхового будинку…
Від взривів і пострілів, від винищувачів, які летіли прямо над будинком, тряслося скло у вікнах і дрижали навіть стіни…
Я не їла чотири дні. Не могла. Я не могла не тільки їсти, а взагалі розслабити зажаті м’язи. Я була один суцільний нерв, я відчувала натягнуті, як струни, нерви від голови до пяток…
Цілодобово. І вдень, і вночі.
Десь на третій день я стала потроху відрізняти характер пострілів і знати, де працюють наші, а де іде атака. І могла видихнути, коли знала, що постріли від району, а не в район…
Олексій весь час тримався добре і в силу дитячої психіки не особливо переймався, оскільки отримав доступ до телефону без обмежень.
Проте на 4й день він не витримав і зі сльозами на очах просив мене виїхати з Києва…
Це було дуже швидке і спонтанне рішення, і вже в обід ми скористатися коротким затишшям між обстрілами, схопили 2 сумки і виїхали в село в 100км від Києва. До сім’ї дружини мого брата. Це місце не можна назвати безпечним, але там принаймні не чутно вибухів і син зміг розслабитися.
Я не змогла.
В Києві залишалися батьки і чоловік.
І я перестала спати взагалі, оскільки постійно перевіряла новини і переписувалася з ними.
Тіло як суцільний нерв все ще не розслаблялося…
Ще через кілька днів обстріли ставали інтенсивнішими, за 300 метрів від дому батьків впав чималий знаряд, який розтрощив кілька авто і вікна в сусідніх будинках…
На фоні цього було прийнято надзвичайно важке рішення – виїзжати.
Батьки сіли в машину з Києва, я з села, і ми поїхали в бік кордону. Зустрілися на півдороги і змогли доїхати до місця, де заночувати до початку комендантської години.
Йшла 10та доба в***и.
Їхати по Україні було майже неможливо, всі дороги перекриті постійними блокпостами, дорога, яка раніше займала 5 годин, вийшла нам в 12. І це ше типу швидко, бо в об’їзд основних корків…
Переходили кордон в Могильов-Подільському, черги не було взагалі, на кордоні – волонтери з їжею і гарячими напоями, але ми їдемо далі. Крізь всю Молдову їдемо на кордон з Румунією. Навігатор пише, що кордон проходитимемо 34 хвилини, але по факту виявилось 7 годин. 7 годин в тягнучці, яка на 70% складалася з українських авто. За кермом майже крізь – жінки, в деяких – дідусі, в кожній машині мінімум одна дитина.
На кордоні також волонтери, їжа, навіть аніматори в костюмах міккі маусів ходили вздовж автомобільної черги і роздавали діткам повітряні кульки.
Нарешті, перейшли кордон. Були заброньовані 2 ночі в прикордонному місті Яси, де ми змогли просто вперше виспатися.
Далі не було ніяких планів.
Ми виїзжали в невідомість.
В Румунії вирішили не залишатися та їхати в Болгарію.
Здавалося, ця країна буде зручніша, мову можна зрозуміти, фактично немає мовного бар’єру, плюс це далі від основних потоків біженців і здавалося, що знайти житло тут буде простіше.
Реальність виявилася …ммм… дивною.
Є багато сайтів з оренди і продажу нерухомості. Купа ріелторів. Ще більша купа об’яв, які я бачила ще з України, і які влаштовували за ціною і параметрами.
І я почала писати. Писати всім поспіль ріелторам з запитом на винайм квартири. З посиланням на конкретну об’яву or similar. Але була вкрай здивована, що мені або не відповідають взагалі, або пишуть, що не можуть нічого запропонувати. Об’яви при цьому продовжуюють висіти на сайтах.
Я не прошу знижку. Я не прошу безкоштовно. Я хочу винайняти житло, яке пропонується, по ціні, яка пропонується. І у відповідь чую I have no apartments to help you, please check Airbnb.com and Booking.com. Дякую, кеп, сам собі орендуй на букінгу на місяць.
В центрі допомоги біженцям не вельми ввічливий дядечко не вислухавши мене, чого я прийшла і не вдаючись в подробиці, просто спитав how many people? І Так же мовчки дав назву готелю, де ми можемо переночувати. Дякую за таку можливість, але мені не треба four beds в готелі безкоштовно, мені треба квартира за гроші, але щоб був комфорт.
Ні, як вам є же жити, то йдіть і не затримуйте чергу, прийдете, коли не буде де.
А допомогти, щоб розміститися платно – це ми не робимо, це самі якось.
Я починаю впадати у відчай від безнадії: ми за півтори тисячі кілометрів від дому і з нами не хочуть мати справу…
Квартиру я все ж знайшла.
Тут в ЖК самі лише українці, всі з дітьми. Потеплішає – будемо знайомитись.
Підключила Олексія до однієї з українських онлайн-шкіл, тому що наша школа заняття дистанційно не проводить.
Займаюсь побутом і працюю віддалено. Не знаю, скільки ще буде така можливість 🙏
Намагаємось жити. Рутина трохи спасає. Принаймні я перестала прокидатися ночами в холодному поту. Але влаштовувати карантин від новин не виходить… Як і не виходить не здригатися від кожного стуку чи різких звуків…
Чекаємо, коли можна буде повернутися додому.
15 березня
Мені пишуть – добре, що ти у безпеці.
Але той стан, в якому я зараз знаходжуся – це не безпека.
Безпека – досить об’ємне поняття. Яке включає в себе далеко не тільки фізичну безпеку. Так, в даний час я з дитиною і батьками знаходимося в місці, де вірогідність падіння на голову російської бомби мінімальна.
Проте за соціальним і психічним фактором ми всі в небезпеці.
Я все ще здригаюся від кожного різкого звуку. Серце падає в пятки, коли я не з першої спроби додзвонююсь до чоловіка. Особливо після повідомлення “Увага, повітряна тривога”
Я з жахом відкриваю новини і читаю про нових і нових жертв цієї жахливої війни.
Я бачу зруйновані будинки, а це означає, що навіть ті, хто не загинув при обстрілі, вже не мають дому і куди повернутися.
То про яке “добре, що ти у безпеці” можна казати?
Сьогодні атакували мій район в Києві.
Знаєте, як це, бачити таку новину і тремтячими руками її відкривати, продивлятися фото, відео – який саме будинок, хто залишився бездомним через ненавистних о***в, які приперлися на нашу землю і знищують наше життя!?
Я не в безпеці.
І ніхто не в безпеці. Світ занадто крихкий зараз. 🌏
24 березня
Місяць війни.
Найдовші 28 діб в моєму житті.
За цей місяць нас скинули в самий низ піраміди Маслоу.
Від потреб в самореалізації, нових знаннях, ми відкинуті в потребу просто вижити… Просто мати де спати, що їсти і бути в безпеці.
Мої звичайні рутинні справи, типу сходити в магазин за смаколиками (його знищено), випити в офісі каву з колегами об 11, послухати аудіокнигу, стоячи в корці десь на Богатирській, чи просто прогулятися по улюбленому лісу (який зараз замінований і обстрілюється вздовж і поперек) тепер стали спогадом про щасливе життя.
Щастя – воно ж в дрібничках…
Спати в своєму ліжку, а не на підлозі в укритті. Чути пташиний спів, а не артилерійські черги. Не боятися кожного повідомлення в телефоні.. Ходити в звичні магазини і пити каву в маленькій кав’ярні. Відправляти дитину в школу і їхати в офіс. Займатися спортом і планувати участь у змаганнях. Планувати майбутнє, подорожі, відпустку, купувати квитки на концерти. Зустрічатися з друзями і ходити на побачення з чоловіком. Ці непомітні речі, як виявилося, були основою життя.
А завжди здавалося, ніби мало. От би ще те зробити. Те купити. Туди поїхати. І, звісно, давно треба ремонт. А ще до лікаря встигнути. І з дитиною уроки. Завжди не вистачало часу на просто життя. На те, щоб насолоджуватися моментом…
Тепер момент поставили на паузу, тепер ми на дні піраміди. Але вистоїмо. Відштовхнемося і випливемо! І станемо ще кращі.
І здійсняться мрії.
Вірю 🙏
26 березня
Оскільки я просто тихо заблокувала більшість тих, про кого далі піде мова, то в мене залишився незакритий гештальт. Тож маю висловитися.
В 2014му році я дуже прорідила своє коло оточення, прибравши звідти кацапських кримнашистів і наших сепаратистів-руськоміровцев. Так, з виду адекватні люди, з якими я спілкувалася по кілька років, раптом виявилися шматком лайна.
При цьому я продовжила спілкування з багатьма тими, політична позиція яких здавалася мені прийнятною, а рівень адекватності – достатнім.
Так пройшло 8 років. Всі ці 8 (та і решту до того) років я, вважаю, була амбасадором України. Я розказувала про нашу країну, спростовувала дурні фейки і пояснювала процеси і причини, просила не дивитися шарія, простигосподи.
Коли почалася в***а більшість моїх російських знайомих почали писати мені з питаннями як я, як моя сім’я.
Були такі, хто одразу закидали мені постулати роспропаганди, за що пішли за російським кораблем в бан.
Було навіть “тупая овца! так вам и надо!”, звичайно від щасливої дружини і мами 4х синів. Ну, власне це та сама баба, яка ще нарожає.
Решта співчували, але говорили про ачтомиможемсдєлать. Дійсно, зараз робити щось вже запізно, тим більше (як вчергове з’ясувалося після стадіону і соцопитувань) такою мінімальною кількістю адекватних людей.
З часом бажання “відкрити мені очі” виникало у і тих, хто в перші дні висловлював підтримку… і коло спілкування ще більше звужувалося..
Хочеться бути об’єктивною і подякувати тим небагатьом, які досі пишуть і переймаються, які намагаються донести правду в ордостан, підписують якісь петиції (звісно цей інструмент не працює в диктатурі), які по суті і самі – заручники ситуації.
Таким чином я знов втратила чимало людей, яких вважала якщо не друзями, то близькими приятелями.
Але це – найменша втрата цієї в***и.
6 квітня
Привіт, мене звати Олена і в мене #синдромбіженця
Я дуже люблю свою Україну.
І ні, я ніколи не хотіла емігрувати.
Я обожнюю подорожувати і вивчати нові місця, але я хочу бути в іншій країні туристом, тримаючи в кишені зворотний квиток. А жити я завжди хотіла лише в Україні.
Багато з моїх друзів дійсно розглядали можливість еміграції, тому вимушений переїзд зараз їм дається простіше.
В мене ж як землю з-під ніг вибили…
Вже більше місяця як я поїхала з дому. Місяць як я не в Україні. Ми живемо тут на правах туристів (хоча вже оформили статус тимчасового захисту), винаймаємо квартиру за гроші, купуємо продукти за гроші, не звертаємося за гумдопомогою, дарма що приїхали з умовно 2ма футболками і светром.
Але найголовніше в мене не тільки немає чіткого плану “Б” на випадок якщонедайБог, а мозок взагалі відмовляється про це думати. І я розумію, що ця позиція страуса небезпечна, але…
Я абсолютно не можу розпочати процес оформлення довготривалого перебування.
Типу, знайти квартиру на рік, оформити дитину в школу, почати вчити мову, да хоч би місцеву сім-карту купити…
Не хочеться нічого, крім простого додому.
