13.06.2024
Три історії, від яких крижаніє кров.
За кожною – мати, донька, сестра, дружина…
“Мій син Юрій загинув у своєму першому бою. Йому було всього двадцять сім. Спочатку пройшов двомісячне навчання в Англії, далі – Лиман і Твердохлібове.
Воїни прямували на позиції та дорогою залишилися без командира (йому відірвало обидві ноги). П’ять діб хлопці провели в окопі, а коли виходили, потрапили під обстріл. Від моєї дитини залишились тільки гомілки зі стопами та тактичне взуття, тому робили аналіз ДНК.
Юрчик був добряком і ласуном. Полюбляв цукерки «Бабусині казки» й батончики. На випускному вечорі отримав титул «Містер Популярність». Ще юнаком захоплювався серіалом «Бригада». Кожну серію записував на касету, щоб потім знову переглянути. Коли почалася війна, постійно дивився ролики про військову підготовку, курс молодого бійця та матеріали про полк «Азов». Слухав “Rammstein”. Такий гарний з себе, за метр дев’яносто…”
“Мій батько Анатолій пішов на війну в п’ятдесят п’ять років. Працював вчителем історії, був великим патріотом. З 2014 року мав військовий рюкзак, який ніколи не розбирав. Лише змінював продукти, у яких закінчився термін придатності. Казав: «Вчіть історію, щоб розуміти, що відбувається зі світом». Після роботи завжди бігав. Долав близько десяти кілометрів, щоб опанувати свої думки. Обливався холодною водою. Обожнював котів та собак.
На Різдво вирізав Віфлеємську зірку, і ми гуртом йшли колядувати. Не заради цукерок, з поваги до традиції. Дуже піклувався про мене з сестрою. Бувало, приїду на брудній машині, прокидаюсь вранці, а тато вже помив моє авто й світиться від щастя. Казав, що дівчина може бути різною, тож необов’язково мотати ляльки чи запікати на кухні рибу. Дозволяв бути і бандитками, і піратками, і козачками.
Гарно танцював, мав колекцію військового одягу та ременів. Постійно повторював, що Україна має виховувати месників, а не скигліїв. От і загинув, як справжній месник.
Того дня вирушив на завдання, та уперіщив дощ. Вода гучно лопотіла, тож було важко почути звук ворожого дрону. «Трутень» наблизився впритул і розстріляв”.
“У нас в родині четверо дітей. Мої брати Сергій та Іван перед війною були на заробітках у Польщі. Довідавшись про біду, повернулися й пішли добровольцями. Сергій став стрільцем-санітаром, у лютому 2023 року отримав поранення, довго лікувався. Перед тим, як повертатися в частину, погостював кілька днів удома. То було якраз перед Великоднем. Сходив до церкви, посповідався, причастився. Мама напекла пасок у дорогу. То був його останній Світлий Тиждень. Далі – навчання у центрі тактичної медицини, у якому готували бойових медиків. Жартував з родичкою, сільською лікаркою: «Я буду медиком, як ви». Бідкався, що запитують скільки орків вбив, але чомусь не питають, скільки життів врятував.
Листопад став для нашої сім’ї фатальним. Сергій отримав важке поранення в голову й повернувся додому на щиті. Усе село зустрічало героя на колінах. Бабуся вила: «Ти ж обіцяв мене догледіти». Дівчина, з якою зустрічався, падала без сил. А з неба – лапатий сніг. Монотонно засипав дорогу, сосни, жовті та сині хризантеми…
14.06.2024
Життя ніби хтось перелицював. Воно стало важким, безкінечно тривожним, нестерпно болючим. Кожна ніч – випробування. Кожного ранку – невідомість. Тієї ночі спершу був грім. Тося налякалася, тому з другої години й до третьої закривала їй вушка та співала про подоляночку. Про терен, що цвіте, коня, якого нічим осідлати, білокрилу птаху. Щойно дитя задрімало, як почалися вибухи. Знову все спочатку: «чом ти не прийшов», скрипаль, колючий терен. Під ранок так втомилася, ніби всю ніч пасла стадо корів чи збирала на пекучому сонці полуницю.
Мій день починається вдосвіта, як і у всіх жінок. Треба приготувати сніданок та обід, випрати замочені звечора шкарпетки, помити взуття, до якого вчора не дійшли руки, усюди навести лад. Про відпустку мови нема вже три роки, але твердо пообіцяла, що поїдемо до гір чи морів, коли всі воїни вирушать на відпочинок. Усі до одного знімуть берці й перевзуються в сланці. Пірнуть у хвилі, а не у вогонь. Вмостяться на м’які дивани, а не на землю. Пообідають гаспачо чи місо-супом, а не сухою мівіною.
Щойно сідаю за робочий стіл, як починаються дзвінки. У вухах назавжди:
«Денис загинув на Великдень. У нього залишилася вагітна дружина, семирічна та дворічна доньки».
«Артура впізнали по татуюванні біля коліна. Цей клаптик шкіри чудом не обгорів».
«Трирічна мала намагалася заховати наплічник та черевики батька. Мостила в іграшках, під ліжком, на балконі».
«Я волонтер зі Львова. Якось привезли неходячу літню жінку з Харкова. Хлопці прибігли з ношами, а вона на весь перон: «Ненавижу Львов! Это вас должны были бомбить, а не нас!» Хлопці вгнули голови й мовчки понесли стареньку в медпункт».
«Ворон був безстрашним. Разом ходили в саме пекло та вивозили поранених. Коли обстріли ставали настільки щільними, що можна було побачити кожну кулю, прикривав своїм тілом. У той день дивом вижили й пообіцяли один одному в мирний час повернутися на це місце та насмажити шашликів. Замість намріяного пікніку, плачучи збирала його речі. Цілувала шеврон».
«Якось мій сусід потрапив під перехресний вогонь. Військові були відрізаними, чотири доби повзли на пузі до своїх. Коли зайшли в хату, де був штаб, перше, що побачили – відро з медом, яке ми передали напередодні. Той мед став смачнішим за манну небесну».
Тож повертаюсь додому знесилена, бо за день пережила не одне горе. Тоня біжить, широко розкинувши руки. За хвилину переповідає свій день. Здригається, раптом чергове виття. Починає густи разом із сиреною й радити всім пройти в найбільше укриття (плутає найближче з найбільшим). Далі забувається, вдає з себе оперну співачку. Вигадує на ходу арію про Україну. Повертається до дітей і розповідає, з ким слід товаришувати, а з ким – ні. З серйозним виразом обличчя закликає ніколи й ні за що не їхати до Північної Кореї, Ірану, у Китай. Малюки обтрушують пісок і дають обітницю. За кілька годин заповзає ще одна ніч. Ще один грім, вибух, тривога…
