4 марта
8 дней изменили мою жизнь, моё сознание, мои мысли и отношение к тому, что у меня было, что есть и чего не стало за это короткое, но такое долгое, время …
Так много хочется сказать, но так сложно подобрать слова, как никогда.
Поэтому я оставлю здесь только мою невероятно огромную и искреннюю просьбу: “Господи, пусть это всё закончится как можно скорее и мы будем просто жить – тихо, мирно, дружно и спокойно…” 🙏❤
29 июня
День переосмысливания жизни…
Каждый день войны вносит новые переживания и эмоции. Слёзы, депрессия что уж тут говорить… и тут я вижу уголок старого фото-альбома… открываю, листаю и слышу вопрос дочки “Мама, а кто это?” 😅
И действительно… уже и не знаю кто это 🤷♀️🤦♀️
17 августа
Ещё одна ночь и сложно уснуть. Очень хочу сказать спасибо всем кто откликнулся на мою сторис и поддержал, мне очень приятно, правда. Я знаю как много добрых и хороших людей есть вокруг – война всех показала…
Хочу поделиться немного историей нашего вынужденного “путешествия”, может кто-то примет для себя решение тоже выехать или, наоборот, остаться, потому что это очень не легко 100000%
Поэтому кому интересно, почитаете скоро немного постов.
…..
“Оберіг” – такое вдохновляющее название поезда, куда посадил нас папа. Наше долгое путешествие началось…
Лёва проснулся в два часа, плакал, тоебовал обуваться и выходить, спрашивал за папу.
Я объясняла ему шёпотом что всех разбудит, он продолжал требовать свои сандалики и показывать на двери купе.
Я взяла его на руки, говорю с ним, а он замер и слушает меня, пытается понять, а глазки мокрые от слёз.
Мне стало так жалко его. Еду его успокаиваю и сама над ним плачу. А в голове только фразы родных “все кто хотел уехал, нормально устроился, а ты такая, поэтому ты здесь”, “нужно было уезжать когда все говорили”,; “все валят отсюда”… а я просто держу малыша, который не может расстаться с сандаликами, потому что очень хочет домой и реву над ним.
Кое как я его укачала сидя и уложила. Все ещё в сандаликах…
Поїзд “Стефанія” номером 043 лунало по мережі
Вір ємоції у Києві, пошуки камери сховища, грозні поліцейські та охорона, перевірки документів з дитиною на руках, магнітні рамки, досмотр сумок … це все довелось пройти щоб потрапити на вокзал та перекусити.
Слава Богу що ми потрапили до залу для очікування з дітьми, де Лев зміг пограти та врешті-решт заснути.
Ще кілька годин до наступного “випробовування”.
Знаєте що припало до уваги та приємно здивувало. Дівчинка, років 8, заснула на маленькому диванчику, її мама з молодшою дитиною у кімнаті поруч на такому ж, а мила жінка, яка працює у залі очікування, підійшла та накрила дитину ковдрою, бо тут прохолодно. Чужих дітей не буває – не дарма так кажуть.
Де я, а де Европа?! – сказала я чоловіку по телефону вранці, розуміючи що ми вже у Будапешті.
Хіба це взагалі можливо? – намагалась я повірити своїм очам, котрі дивитись на новенькі, гарненькі потяги на вокзалі.
Синочок теж відволікся на потяги, бо справді гарні і не звичні. Тут скажу одразу: “Так, я дуже мало де бувала і мене дивує те, на що багато людей просто не звернули б уваги!”.
Ми проїхали! Без загранпаспортів, хоча декілька людей казали що це вже неможливо. Ми приділили цьому питанню багато уваги і все ж таки вирішили резикнути. Слава Богу, все добре і ми рухаємося далі…
Сміх крізь сльози – це точно було сказано про купейні вагони Київ-Відень…
Дорого та жахливо. Це страшний сон навіть для самої неприскіпливої людини. Дуже маленьке три-поверхове купе, де відстань між полками підійшла сидячі! за зростом моїй молодшій дитині (1.9 року) про те і він не раз вдарився головою. 😨
На фото середня полка – це спинка нижньої…
Сутки їхати лежачі – ще той собі “каїф”. Але і це не все! Купе ну дуже маленьке, коридор вузенький, а підійматися нагору ви будете звичайною драбиною, як на дачі або у погребі 🙈
З бонусів – тобі дадуть пляшку водички, запропонують жахливу каву, а у туалеті на тебе чекатиме плаваючий коврик. 😵
Фантастична країна мрій або як ми потрапили в кіно
Як страшно було потрапити на центральний вокзал у Відені і самостійно знайти шлях далі без знання мови не передати словами. Проте коли ми потрапили у розкішний поїзд та поїхали серед гір, склал, лісів, лугів з коровками неначе з дивовижних картин або реклами Milka у мене просто перехопило подих.
Мрія мого дитинства – побачити гори не по телевізору, а у житті. Мені треба було прожити 32 роки та пів року війни щоб моя мрія сбулась таким чином.
Я не знаю що на нас чекає, я розумію що це перше враження, що попереду багато складнощів. Але я впевнена, що ці горизонти мені снитимуться щоночі, коли закінчаться жахіття війни у рідній країні, у рідному місті та коли поруч буде коханий чоловік.
У будь-якій ситуації потрібно залишатись людиною – і враження перших суток у Австрії що тут люди це розуміють.
Усюди зустрічаєш тих, хто намагається допомогти та підтримати де б ти не був.
І можу сказати що навіть у перший день знайшлись наші “цікави” люди. Я зрозуміла про що раніше чула стосовно поведінки нашого народу. Нажаль!
Також хочу сказати що почуваюсь жахливо та починаю розуміти дівчат, які кажуть що це дуже важко поїхати з дому, у не знайому країну, полишивши дорогих людей, житло, работу. Натомість їх часто ображають ті, хто залишився в Україні. Є різні випадки звичайно. Проте просидячі майже пів року війни вдома і все ж таки поїхавши, я можу зрозуміти обидва боки.
Beer-Mix відчуттів – саме так я можу описати четвертий день у Австрії.
Відчуття змішані – навколо неймовірна краса. Ми відправились у торговий центр та їхали 13 хвилин по дорозі серед альпійських гір. Це щось дивовижне.
І все б начебто нормально, але моє мале Левенятко не може спокійно реагувати на таку кількість змін. З ним і так не було легко, проте зараз ще важче.
А звикнувши що вдома чоловік завжди допомагає, я шукаю його помічі будь-де… Сьогодні навіть позвала за звичкою “Папа, папа” і зрозумівші що наш папа далеко, а я зовут його тут, проступив шалений біль і відчай.
Наразі додому не хочеться, нови з Харкова зовсім не втішні. Але моя найбільша та найважливіша мрія зараз – коханий поруч і ніяк інакше. Молю Бога про допомогу 🙏
Загублений світ у моїй голові …
5й день-x (ікс) у Австрії і я загубилась… у думках, переживаннях та … у самому місті.
Усюди почуваєш себе зайвим, не розумієш мови, важко сприймати де ти знаходишся, губишся серед магазинів, потім, у магазині серед товарів, а потім заблукали з дочкою у місті.
По дорозі до магазину ми довго не могли визначитись яка саме зупинка нам потрібна і у якому напрямку. Сівши в автобус проїхали свою зупинку, проте швидко повернулись та знайшли куди їхати. А ось вже назад вирішили доїти пішки і це було помилкою…
Мапа вела на проїзжу частину, в обхід річка Мур та мост, на якому вказано знаки з перекресленою людиною та ділянки для велосипедистів.
Трохи паніки, але підтримка дитини поруч, кілька дзвінків сестрі за підказками, Google map та місцевий додаток і через 30 хвилин ми дійшли додому.
Ще один день без звичних речей, знайомих вулиць, без дому, а головне без чоловіка. Кожен дзвінок додому як іспит, щоб не ревіти у трубку, знаючи що і тобі важко, і вдома випробування зовсім не легші. Вдома – війна 😪🇺🇦
P.S. фото – вид из парка сбоку дома, где мы живём.
23 августа
“Ми незламні, але нас зламали …”
Жизни наши сломали, наш быт, уклад, привычки. Изменили наше мышление, образы…
24 февраля никак не укладывается в голове, хотелось проснуться от ужасного сна, хотелось верить что вот-вот все закончиться… пол года спустя я все ещё не понимаю… откуда столько ненависти и злости по отношению к нам, для чего столько лжи и пропаганды, для чего и ради чего столько жертв и поколеченых жизней? Вообще как так-то?! Как мы пришли к войне?
Много лет, ещё со школы, мне казалось что что-то странное происходит, как-то меняется все странно и не так как должно быть. Я считала что мои наблюдения связаны со взрослением.
Пришёл Covid и внес очень серьёзные изменения. Помните пресловутые мемы “когда-то достанешь маску из кармана старой курки и с улыбкой поправишь противогаз”, позже противогаз заменил бронежилет и уже совсем не смешно как-то…
Неужели прежней жизни больше не будет? Не будет школьных концертов и экзаменов, дочь не выступит больше на сцене новенькой Харьковской Филармонии. Мы не прогуляемся в парке Горького и не покушаем мороженого в Кристале?! Не поедем за покупками в Караван и Дафи? Не насладимся звёздным небом над Сумской и сияющий Зеркальной струёй и нереальными фонтанами родного города?
Мы не знаем что ждём нас в будущем от слова совсем и каким будет наше завтра. Да, мы сильные и пока, Слава Богу, живые!!! Но внутри нас ещё 24 февраля что-то сломалось …
25 августа
Чому я не маю слів але маю шквал емоцій …
Я в шаленому захваті, я вдячна австрійцям за їх людяність, допомогу та турботу про нас.
У той самий час поведінка українців мене шокує. Але все по-порядку.
Моїй донечці пренесли сьогодні рюкзак для школи, новесенький, гарнюсенький, повний – не забули навіть про іграшку та цукерки. Донечка у захваті. Ми ніяк не очікували такого подарунку.
Також нам допомагають з мебелями та вкрай необхідними речами. Увага! Допомогають звичайні люди, які не працюють на громадські установи.
Вони добрі, чуйні, посміхаються завжди. Це дивовижно, по крайній мірі для мене.
У нас, в Україні теж дуже багато надзвичайних людей і багатьох з них нам показала війна. До 24 лютого я навіть уявити немогла що у нас так багато справжніх героїв серед нас.
Але у Австрії в мене складається враження, що ті хто “понаїхали” вважають що їм всі і все повинні. Мало того, їм всього замало і намагаються усюди щось урвати та побільше.
Не всі, одразу кажу, не всі такі кого зустріла, але багато і це сумно.
Ось така моя історія на сьогодні.
P.S. Фото перед дощем з парку у Градкорн, на дитячому майданчику у бік вулиці Doktor Karl Renner Straße, на який ми мешкаємо.
26 августа
Країна жайворонків 🌞
Вдома мы саравжні сплюхи та мало гуляли, особливо через війну та вибухи довгий час знаходились вдома. А тут ми у парку з самого ранку гріємось під сонечком, любуємось природою та збираємо ранкову росу на черевички.
У Австрії у 7 ранку вже кипить життя, а у вечері майже все зачинено і небагато людей можна зустріти на вулиці.
30 августа
На якій мові ви спілкуєтесь?
Усе своє життя я спілкувалась виключно російською, проте зараз в мене все більше бажання говорити українською.
Почула що у деяких країнах взагалі забороняють рос. мову та і Австрії вже зрозуміла що краще всеж таки наша рідна, хоча тут можна почути безліч варіантів спілкування.
Події у Україні та особливо у рідному Харкові жахають та продовжують усе більше ненависті до окупантів та росії взагалі. Я розумію що ми справді ніколи не зможемо пробачити… І які думки з цього приводу будуть у наших дітей теж велике питання. 🤔
P. S. А мені з ранку вже зробили настрій на цілий день “доброзичливі” сусіди з України. Ось так ось – хтось об’єднується у породьбі проти ворога, а дехто намагається знайти собі ворогів усюди та показати свою натуру у всій красі …
6 сентября
“Вот сейчас ты поймёшь что такое старая Европа” – с ухмылкой сказал мне отец по телефону .. .
Я вспомнила эти слова когда подняла голову вверх и увидела очередную старинную башенку с часами на крыше здания… “Вижу… все вижу и понимаю …” – подумала я.
Наверно это первая стадия синдрома эмигрантов и беженцев, такой себе “медовый месяц”, когда все ново, все удивляет и привлекает.
Отклонюсь от темы. Не могу сказать что нахожусь в Австрии на полном позитиве, уж больно много нюансов, и, главное, муж в другой стране, где идёт война.
Но эти горы и горизонты, эти волшебные узкие улочки и старинные здания, полные уюта и истории, восхищают меня гораздо больше современных зеркальных небоскрёбов.
Здесь хочется писать картины, слогать поэмы, посещать музеи и слушать классику. 🎼
В странах постсоветского пространства тоже полно старины, но совсем другой, увы …
16 сентября
“Не свой ни чужой… последний герой …”
Пів дня слова пісні лунають в голові, бо гра на виживання в Австрії почалась.
Просто серед дня до нас прийшли карітас і сказали що ми маємо вибір – або до нас селять двох незнайомих людей або у нас є дві години переселитись в сусідню кімнату, вдвічі менше за нашу …
Ми обрали переселення, бо незнайомці в одній кімнаті з тобой це не тільки неприємно, але й малий Лев зовсім не йде на контакт зі сторонніми людьми.
15 метрів на 4 людини + 7 нових сусідів, з якими треба ділити кімнати загального користування.
Коли ми почали збирати речі, у синочка почалась справжня істерика. Він нічого не розуміє, проте знов щось відбувається…
В той час Сюзі була в школі, мала проблеми через адаптацію і погане самопочуття, прийшла і, зрозумівши що ще й тут неладно, почала плакати як ніколи.
Серце карається та розривається на шматки …
Я у розпачі, мені дуже шкода дітей, та і як жити в кімнаті де немає місця ні пограти, ні позайматись, ще й купа людей поруч…
Преплили коротше кажучі …
