24 февраля

Це не найкращий вид з вікна, але я не знаю чи буде він у мене завтра. Чи буде у мене завтра. Мені страшно. Страшно, що я зараз не допоможу ніяк. Страшно, що росіяни у 21 столітті це допустили. І кажуть, що страшно ЇМ. І це добре, що їм страшно. Я хочу, щоб вони боялися. Мій страх стає люттю. І вірою у нашу армію. І гордістю за кожного українця у цей день. І сумом за нашими полеглими.

14.00 Наче півжиття пройшло за ці ранкові години.

28 февраля

5 день війни. Останній день зими. Ми стоїмо.

Я залишаюся у Києві, бо як кажуть українці “немає куди тікати – це моя земля” та “у мене котик, треба його захищати”.

Я знімаю собі “хроніку цих подій” – ночі в бомбосховищі та на підлозі у коридорі, запас питної води (ні, купити я вже не встигла, але оскільки я сортую сміття, то в мене були пусті пляшки, які я залила кип’яченою водою), запас мівіни та кави… Але це все якесь пусте. Нереальне.

Я забуваю їсти. Забуваю пити. І спати вдається “ривками”. Живемо між повідомленнями про повітряну тривогу та попередженнями про ракетний удар. Не кліпаючи очима моніторимо новини. Віримо. Віримо у армію як в Бога. Тільки сильніше.

Молимося.

Дякуємо світу, що вони з нами. За всі слова підтримки.

Ще один день, ще одна ніч… Час зупинився.

Ми переможемо, бо правда за нами.

9 марта

З котом евакуювалися з Києва.

В Україні.

37 годин дороги.

Маленьке пекло на вокзалі у Львові, де я думала, що вперше з початку війни розплачуся.

Не розплакалась.

На це не було сил.

Кіт схуд.

7 апреля

Місяць тому я покинула дім – напхала у рюкзак трохи одягу та їжі, взяла 2 літри води, ноут та кота у переносці – і поїхала в нікуди. Це дуже страшно насправді.

Страшно чекати на потяг, який весь час відміняють. Страшно чекати на потяг під звуки ппо. Холодно також.

Але Київський вокзал ніщо порівняно з “маленьким пеклом на землі” – Львівським. Там стільки людей! І які ті люди змучені! Я бачила, як людям ставало погано у черзі “на Польщу”.

Останнє фото – то з дому. Я, коли вже їхала, пофоткала собі свою квартиру. Думала, що за два роки пандемії мені моя кімната страшенно набридла. Але зараз, найбільше у світі, я хочу туди повернутися. Додому.

P.S. Локі теж налякався цієї подорожі.