24 апреля
Чомусь я досі не вірю, що ми зустрічаємо Великдень з хрестами на вікнах і з тисячами нових хрестів на кладовищах.
Коли я відкриваю очі від сонця, а не від виску повітряної тривоги, мені здається що це якийсь дуже химерний сон, але то не сон, а реальність, страшна, хвороблива, моторошна реальність, від якої неможливо сховатися вже два місяці. Рівно два місяці.
Нам казали, що ми протримаємося двадцять чотири години, але пройшов день, другий, тиждень і кілька, а ми все ще staying here. Вдома.
Наші міста палять ракетами, градами, авіабомбами, фосфором, касетними снарядами, артилерією різних калібрів і спрямованостей, а ми так само досі staying in Ukraine.
Нас лякають хімічною і термоядерною зброєю, масованими ракетними ударами і новими наступами на міста, а ми все одно staying strong.
Ми живемо, любимо, одружуємося, народжуємо, святкуємо, працюємо, плачемо, ховаємо наших загиблих та віддаємо їм останні почесті, боремося за свою свободу і свою країну в так буде і далі! Бо Україні слава. Бо Україна – понад усе. Це не просто гасло, це зараз сенс багатьох життів. Честь їм і хвала, і величезна подяка за кожну мить, яку ми можемо провести зі своїми дітьми та батьками, за кожну посмішку, за кожен подих.
Віримо в ЗСУ. Віримо в Україну.
29 апреля
Я останнім часом багато кручу в голові фразу “я хочу додому” і це дивно, бо я вдома, на відміну від кількох мільйонів інших українців.
І це зовсім не дивно з іншого боку. Дім – це в першу чергу відчуття безпеки, а яка може бути безпека, коли ти вкладаєш свою дитину в ліжечко, а через годину витягаєш їх звідти сонну, теплу і гумову, щоб під вий сирен ховатися між двох стін.
Тобто зараз ми всі однаково хочемо “додому”, не географічно, а душею.
4 мая
70.
Сьогодні штурмують Азовсталь.
Ми знову живемо під звуки повітряної тривоги.
Вечорами сидимо між двох стін.
Вже не думаємо, що все це швидко закінчиться, але все одно чекаємо і молимось за кожного, хто ближче до пекла ніж ми самі.
Іноді я дивлюся на світ навколо і забуваю, що війна. Буквально на секунду, але забуваю.
Іноді я навіть бачу сни не тільки про вибухи і пролітаючі наді мною літаки.
Іноді я дозволяю собі думати про те, що буде з нами далі.
Колись. Коли це все закінчиться.
12 мая
Після двох місяців скніння по підвалах та бомбосховищах, після пекельної кількості стресу, болі, тривоги, страху і всього найгіршого спектру емоцій, які взагалі можуть бути у людини, ми нарешті виходимо на вулиці, дивимося на небо і намагаємося жити наше життя далі. На якісно новому рівні, за новими правилами, але не ставити його на стоп, бо воно одне і запасного ми не маємо.
Моїй доньці три роки. Вона в три роки бачила і чула таке, чого не мала б бачити і чути ні в якому віці жодна людина у світі, але є так як є. Так сталося. Єдине, що я можу зробити для неї зараз, це подарувати нові яскраві, хороші емоції, завдяки яким вона забуде, перекриє той лютий, в якому ми всі досі застрягли.
Я не знаю, що буде завтра
Я навіть не знаю, що буде через годину, але у цю секунду я дивлюся, як вона грає, як вона гладить кізочку чи годує коропів і мені добре. Бо ця секунда пройшла не даремно.
Якщо є якась можливість у цьому буремному світі знайти себе, то треба її використовувати. Дякуючи ядерним терористам, багато людей в світі не тільки викопали під своїми хатами бункери, а й навчилися цінувати ось такі моменти і створювати їх якомога більше.
